— Нічого я не знаю про жодну дівчину, мене це не обходить. Ти хочеш завдати мені клопоту, негіднику?
Він відчув, що хлопець говорить щиро. Якби це був співучасник Єремії Сміта, навіщо мав ризикувати й повертатися сюди? Перш ніж Маркус устиг відповісти, незнайомець кинувся на нього, схопив за комір і притиснув до стіни. Другою рукою сягнув до кишені, вийняв із неї конверт і помахав йому перед носом.
— Це ти надіслав мені оцього клятого листа?
— Ні, не я.
— То що ти тут робиш?
Маркус намагався зрозуміти, яким чином ця ситуація могла бути пов’язана зі зникненням Лари.
— Якщо хочеш, поговорімо про цей лист, — запропонував він.
Але хлопець не хотів утрачати контроль над перебігом розмови.
— Тебе прислав Раньєрі? Можеш сказати цьому поганцеві, що в нас із ним покінчено.
— Я не знаю ніякого Раньєрі, повір.
Маркус спробував вирватися, але хлопець міцно його тримав.
— Ти поліціянт? — спитав він.
— Ні.
— А символ? Ніхто не зауважив його.
— Який?
— Цей, у листі, поганцю.
Лист і якийсь символ — Маркус запам’ятав цю інформацію. Небагато, але вона могла допомогти зрозуміти хлопцеві наміри. Або, можливо, це взагалі дурня. Треба було якось розібратися в ситуації.
— Відчепися із цим листом. Нічого я про нього не знаю.
Хлопець поміркував зо хвилину.
— Тоді що ти, чорт забирай, за один?
Маркус не відповів, сподіваючись, що той заспокоїться. Ураз, не розуміючи, що відбувається, він опинився на підлозі під вагою нападника.
Намагався опиратись, але хлопець притиснув його й став молотити кулаками. Маркус підвів руки, щоб захистити голову. Відчув у роті смак крові. Здавалося, що він непритомніє, аж тут зрозумів, що скажений напад добіг кінця. Маркус побачив, як хлопець відчиняє двері квартири. У світлі, що лилося знадвору, зі спини розгледів його силует. Двері зачинилися, і він почув кроки, що швидко віддалялися.
За хвилину спробував підвестися. Йому паморочилося в голові, шуміло у вухах. Він не відчував болю. Наразі. Знав, що біль з’явиться разом з усіма іншими наслідками, але за якийсь час. Завжди так було. Болітиме всюди, навіть у місцях, куди удари не поцілили. Він не пам’ятав, відколи це знає, але був певен, що так воно і є.
Маркус сів і спробував навести лад у думках. Він дозволив хлопцеві втекти, а повинен був знайти якийсь спосіб його затримати. Намагався бути поблажливим до себе — так чи інакше він усе одно не зміг би дізнатися від нього нічого корисного.
Утім, йому принаймні вдалося під час бійки заволодіти листом.
Шукаючи ліхтар, Маркус помацав підлогу. Знайшов його, стукнув по ньому двічі, щоб загорівся, і посвітив на конверт.
На листі бракувало відправника, але він був адресований Раффаеле Альтьєрі. Дата на поштовому штемпелі вказувала, що листа надіслали три дні тому.
Усередині був папірець із адресою Лари на Віа-деї-Коронарі.
Проте Маркуса вразило дещо інше — він побачив знак замість підпису. Три червоні крапки у вигляді трикутника.
Вона не могла заснути. Після дзвінка Шалбера кілька годин крутилася в ліжку. Радіобудильник задзвонив о п’ятій, і Сандра встала.
Мерщій вдяглася і викликала таксі. Думала поїхати до відділку й не хотіла, щоб будь-хто з колег побачив її автівку. Вони напевне не просили б у неї пояснень, але віднедавна дивилися так, що це її дратувало. Вдова. Хіба не так вони називали її між собою? Принаймні так про неї думали. Їхнє співчуття здавалося буденним і самоочевидним.
Проблема полягала в тому, що дехто почувався зобов’язаним за нагоди щось сказати. Вона навіть колекціонувала фрази, озвучені за різних обставин. Найдратівливіша була така: «Тримайся, твій чоловік Давід хотів би, щоб ти довела, що сильна». Понад усе хотіла записати їх усі та продемонструвати світу, що є щось гірше за байдужість до страждань інших людей: банальність, якою її намагаються пом’якшити. А можливо, вона була просто вразлива.
У кожному разі Сандра хотіла дістатися складу речових доказів тоді, коли денна зміна заступає нічну. Вона прибула на місце за двадцять хвилин. Спочатку сходила за круасаном і капучино, а потім підійшла до колеги, який саме збирався додому.
— Привіт, Веґа, — сказав він. — Що ти тут робиш о цій порі?
Сандра спробувала всміхнутись якомога доброзичливіше.
— Я принесла тобі сніданок.
Колега з подивом узяв пакет.
— Ти справжній друг. Сьогодні вночі було гаряче: затримали банду колумбійців, які продавали товар біля вокзалу Ламбрате.
Сандра не хотіла витрачати час на розмови, отож відразу перейшла до суті справи:
— Я хотіла б забрати валізи, які чекають тут на мене зо п’ять місяців.
Колега здивовано поглянув на неї, але відповів:
— Зараз принесу.
Він пішов довгими коридорами складу. Сандра чула, як він мурмоче щось під ніс. Вона була схвильована, але намагалась опанувати себе — останнім часом усе дратувало. Її сестра казала, що такою є одна з чотирьох фаз жалоби.
