Він пригадав шкіряну теку, з якою Раньєрі вийшов з офісу. Він міг у ній щось винести. Гроші? Планував утечу? Від чого, а може, від кого? Коли Маркус увійшов, вікно було відчинене. Чому детектив залишив його так? Щоб провітрити приміщення? У кабінеті вчувався легкий, але характерний запах гару. «Палили папір», — подумав Маркус. І підійшов до кошика для сміття.
У ньому був лише один папірець, зморшкуватий від вогню.
Раньєрі не тільки забрав з офісу якийсь предмет, але ще й перед виходом чогось позбувся. Маркус вийняв із кошика те, що залишилося від папірця, і поклав обережно на стіл. Пішов до ванної кімнати, перевірив етикетку на рідкому милі й забрав його із собою. Умочив у нього палець. Намагаючись розправити обвуглений папір, провів пальцем по темнішій плямі, на місці, де міг бути якийсь напис. Потім із контейнера на столі вийняв сірник — такий самий, яким, найпевніше, недавно скористався Раньєрі, — і підпалив папірець. Заждав хвилину, щоб зосередитись. Мав тільки одну спробу, після чого папір буде безповоротно знищений.
Якщо не зважати на атаки мігрені, слухові галюцинації та розгубленість, амнезія мала принаймні одну перевагу: забезпечила йому потужну здібність до запам’ятовування. Маркус переконався, що набув уміння швидко засвоювати щось завдяки вільному простору в голові. Він також збагнув, що має досконалу фотографічну пам’ять.
«Сподіваймося, що це подіє», — сказав він про себе.
Підпалив сірник, підніс папірець і став переміщати вогник зліва направо, у напрямі читання.
Чорнило стало реагувати з гліцерином, що є в складі мила. Згораючи повільніше, ніж решта, він створював контраст. Було видно знаки, виведені рукою. Маркус перебіг очима папірець, запам’ятовуючи літери й цифри, що з’являлися. За кілька хвилин залишилась тільки хмарка сірого диму. Але Маркус дістав відповідь. На папірці була записана адреса: Віа-делле-Комете, 19. Та перш ніж усе зникло, він зауважив також три крапки, що утворювали трикутник.
Він був ідентичний із тим, що на візитівці, яку отримав Раффаеле Альтьєрі; тільки вказано інше місце.
— Не думаю, що це слушна думка, — сказав де Мікеліс.
По телефону він міг бути досить прямим.
Сандра вже мало не шкодувала, що втягнула в це його. У Римі через дощ були затори, і таксі, яке вона впіймала на вокзалі, їхало дуже повільно. Інспектор хотів їй допомогти, але не розумів, чому Сандра намислила поїхати туди сама.
— Ти певна, що вчиняєш правильно?
У неї була валіза на коліщатках, де крім особистих речей були фото, зняті на «лейку», чоловіків записник, а також рація, знайдена в його сумці.
— Давід мав небезпечну роботу. Ми погодилися, що він мені не казатиме, куди їде.
Чоловік запевняв: хоче вберегти її від того, що називав неспокоєм дружини солдата.
— То чому він надурив мене в повідомленні з голосової пошти? Що його змусило сказати, ніби він в Осло? Я розмірковувала над цим і дійшла висновку, що я пропаща ідіотка. Він нічого не приховував, просто хотів мене від чогось захистити.
— Твоя правда. Мабуть, він щось потаїв і не хотів, щоб ти постраждала. А тепер ти сама наражаєшся на небезпеку.
— Та ні. Давід знав, що ризикує, і в разі чого хотів би, щоб я провела розслідування. Тому залишив мені «сліди», за якими я повинна йти.
— Ти маєш на увазі фото, зняті цим старим апаратом?
— До речі, можливо, ти знаєш, з якої картини ця дитина, що хоче втекти?
— З твого опису мені геть нічого не зрозуміло. Я мушу побачити фото.
— Я надіслала тобі його імейлом.
— Але ти знаєш, як я із цими комп’ютерами… Попрошу кого-небудь із хлопців, щоб відкрили. І тебе повідомлю якнайшвидше.
Сандра знала, що може покластись на колегу. Де Мікелісові знадобилось п’ять місяців, щоб сказати, як йому прикро через смерть Давіда, але він був чудовий товариш.
— Інспекторе…
— Що?
— Скільки років ти одружений?
Де Мікеліс розсміявся.
— Двадцять п’ять. Чому ти питаєш?
Сандра розмірковувала над тим, що сказав їй Шалбер.
— Я знаю, це особиста справа. Але чи коли-небудь ти мав сумніви щодо вірності своєї дружини?
— Якось по обіді Барбара сказала, що йде на зустріч із приятелькою. Я зрозумів, що вона бреше. Тобі відоме це шосте почуття, яке є в кожного поліціянта?
— Так, я знаю, що ти маєш на увазі. — Сандра не була певна, чи хоче почути цю історію. — Але ти не мусиш розповідати мені про свої приватні справи.
Однак де Мікеліс, не звертаючи уваги на її слова, повів далі:
— Я вирішив за нею стежити як звичайний поліціянт. А вона нічого не зауважила. Утім, певної миті я замислився над тим, що роблю. І пішов. Якщо хочеш, можеш назвати це страхом. Насправді мене не цікавило, чи вона мене надурила. Якби я дізнався, що вона дійсно пішла до приятельки, то почувався б, наче сам зрадив. Бо якщо я мав право на вірну дружину, то Барбара теж заслуговувала на чоловіка, який би їй довіряв.
Сандра зрозуміла, що її старший колега поділився з нею тим, у чому, певно, не зізнався б нікому іншому. Тож наважилась розказати йому решту:
— Де Мікелісе, мушу тебе попросити про чергову послугу.
— Яку саме? — удав роздратування інспектор.
