Те, що людина мучилася, свідчило на користь версії про нещасний випадок. А якби там був убивця — він напевно довів би свою справу до кінця, тож таке припущення здавалося абсурдним.
Сандра помітила праворуч сходи нагору. Залишила валізу й стала ними підніматися, обережно, адже поручня не було. На п’ятому поверсі не було й стін, а між склепіннями стояли тільки тримальні колони. Підійшла до місця, з якого впав Давід. Він потрапив сюди вночі. Сандра пригадала вчорашню телефонну розмову з Шалбером.
— На думку поліції, пан Леоні опинився на тому будівельному майданчику, бо з висоти був чудовий краєвид і він хотів зробити світлину… Чи ви бачили те місце?
— Ні, — роздратовано відповіла жінка.
— Ну а я там був.
— І що ви хочете сказати?
Але він тоді тільки іронічно мовив:
— «Кенон» вашого чоловіка розбився під час падіння. Шкода, що ми не побачимо цього знімка.
Коли Сандра подивилась на те, на що Давід дивився тієї ночі, то зрозуміла, звідки взялася іронія агента Інтерполу. Внизу був великий, укритий асфальтом майдан, оточений будівлями. Навіщо Давід хотів зняти це фото? До того ж у темряві.
У неї при собі була одна з п’яти фотографій, зроблених на «лейку». Сандра не помилилась: на фото саме ця будівля, але за´світла. Після збільшення кадру вона подумала, що Давід пішов сюди, аби детально вивчити територію.
Роззирнулася: мав би існувати якийсь привід його появи тут. Це була просто покинута місцина, здавалося, геть нічим не примітна, принаймні на перший погляд.
То чому Давід сюди прийшов?
Їй треба мислити в іншому річищі, треба «спрямувати вогонь на іншу мету» — так говорив викладач на заняттях із кримінології.
Правда таїться в деталях.
І саме в них вона повинна шукати відповіді. Сандра зосередилась, як робила це на місцях злочинів, коли знімала. Їй слід «прочитати» це місце знизу і догори. Мислити від загального до подробиць. Для порівняння вона мала фото, зняте Давідом.
«Я мушу вивчити деталі, які є на знімку», — подумала Сандра. Це як із головоломкою, коли треба знайти всі відмінності між двома начебто ідентичними картинками.
Вона розпочала з нижньої межі фото, від підлоги, і рухалася метр за метром. Подивилася на те, що мала перед собою, а потім на стелю. Шукала якогось знаку, чогось, можливо, відтиснутого в цементі. Нічого такого не знайшла.
Пройшлася поміж тримальних колон. Зупинялася біля кожної. Деякі за ці п’ять місяців стали пошкодженими: їх вчасно не обтинькували, тому через вплив поганої погоди вони кришилися.
Діставшись до останньої колони, що височіла ліворуч поблизу парапету, Сандра зауважила, що вона має інакший вигляд, ніж на фото. Ішлося про дрібницю, яка могла, однак, мати значення. Тієї миті, коли Давід фотографував це місце, знизу колони була горизонтальна виїмка. Тепер її накрито.
Сандра нахилилася, щоб краще роздивитися. І дійсно, тут щось лежить. Під шаром гіпсокартону. Здавалося, його поклали так, аби сховати щось. Жінка відсунула той шматок накриття й заніміла.
У виїмці лежав Давідів цифровий диктофон. Той самий, якого вона не виявила в сумці, хоча він був у списку, складеному чоловіком.
Сандра підняла пристрій і дмухнула, щоб здути пил. Завдовжки близько десяти сантиметрів, тонкий, з карткою пам’яті. Ця модель замінила старі касетні диктофони. Придивившись до пристрою, Сандра відчула страх. Один Бог знає, що на ньому може бути. Цілком можливо, Давід приховав його в цьому місці та зазнімкував свою схованку. Потім повернувся, щоб забрати, і впав. Або записував саме тут, може, навіть у вечір своєї смерті. Міркуючи над цим, Сандра пригадала, що диктофон може вмикатися автоматично. Тільки-но пролунає шум, розпочинається запис.
Вона мала щось вирішити, не могла чекати довше. Сандра вагалася: а раптом те, що вона почує, назавжди позбавить її певності, що Давід став жертвою нещасного випадку? Така була ціна за інформацію: вона напевне вже ніколи не знатиме спокою. І намагатиметься з’ясувати правду, але зрештою може нічого не дізнатися.
Наважившись, вона натиснула кнопку й стала слухати.
Кашель, двічі. Мабуть, для того, щоб увімкнути запис. Потім Давідів голос, похмурий і далекий, затертий шурхотом, уривистий.
«…Були тільки ми… відтоді чекав».
Тон спокійний. Але Сандра, почувши його голос, була збентежена.
Вона вже привчила себе до думки, що ніколи не почує цього голосу. Боялася піддатися емоціям саме тієї миті, коли треба сконцентруватися. Примусила себе зберігати спокій, подумки проказавши, що слідство понад усе і вона має поводитися професійно.
«…Не існує… я мав би це передбачити… розчарування».
Думки були надто уривисті, щоб зрозуміти, у чому річ.
«…Я знаю про це… про все… увесь цей час… неможливо».
Сандра ніяк не могла зловити сенсу цих слів. А потім почула довший фрагмент:
«…Я довго шукав його та врешті знайшов».
Про що розмовляв Давід і з ким?
Вона подумала, що варто віддати цей запис для аналізу спеціалістові, який усунув би звукові перешкоди. То була єдина можливість. Вона вже хотіла вимкнути диктофон, аж тут почула інший голос.
«…Так, це я».
