Автобус їхав повільно й заколисував його. Маркусові здавалося, що він під опікою якоїсь невидимої сили. Почувався безпечно.
Чоловік розплющив очі аж тоді, коли вже впродовж кількох хвилин не відчував приємного погойдування, а пасажири занервували.
І справді: автобус зупинився. Дехто голосно нарікав, що вони марнують час у заторі. Маркус виглянув у вікно, намагаючись зрозуміти, де він. Упізнав однакові будинки вздовж вулиці. Він підвівся й став пробиратися вперед. Водій не заглушив двигуна, але сидів зі схрещеними на грудях руками.
— Що сталося? — поцікавився Маркус.
— Дорожньо-транспортна пригода, — відповів водій без подробиць. — Боюся, доведеться почекати певний час, перш ніж ми рушимо.
Маркус поглянув на авто, що стояли попереду. Вони проїздили один по одному узбіччям, оминаючи місце пригоди. Здається, зіткнулися кілька автомобілів.
Автобус рухався ривками. Коли врешті дійшла їхня черга, поліціянт жезлом дав знак, щоб вони квапилися. Водій рушив на вузьку ділянку. Маркус стояв біля нього, коли вони проминали гору погнутих і обгорілих блях. Пожежники гасили вогонь.
За фрагментом капота, який полум’я не знищило, Маркус упізнав зелене «субару» Раньєрі. Тіло водія, що лежало всередині, було прикрите простирадлом.
Маркус зрозумів, звідки взялися масні плями під машиною детектива. Він помилився: вони не стосувалися якогось місця, де Раньєрі побував раніше й подряпав автомобіль. То витікала рідина з гальмівної системи, яку хтось пошкодив.
Зіткнення не могло бути звичайним нещасним випадком.
Пісня лунала для неї. Це було чітке послання: «Забудь і не розслідуй, так буде краще для тебе»… Або навпаки: «Приїдь і спробуй мене знайти».
Вода стікала по її потилиці. Сандра не рухаючись стояла під душем, із заплющеними очима, обіпершись руками на кахлі. У її голові лунала мелодія «Cheek to Cheek», у яку вклинилися останні Давідові слова, записані на диктофон: «Чекай! Чекай! Чекай!»
Вона вирішила, що не плакатиме аж до завершення цієї історії. Боялася, але дала собі слово, що не відступить. Тепер уже точно.
Хтось був причетний до смерті її чоловіка.
У змученому серці Сандри це відкриття мало не переродилося в ілюзію, що вона, можливо, здатна змінити незворотне. Думка про те, що їй до снаги хоча б щось удіяти, аби принаймні частково виправити цю абсурдну й несправедливу втрату, дуже тішила жінку.
Сандра зупинилася в скромному однозірковому готелі поблизу вокзалу Терміні, де ночували переважно групи прочан.
Під час перебування в Римі там зупинявся й Давід. Сандра попросила той самий номер, який, на щастя, був вільний. Щоб розпочати своє розслідування, вона мусила відтворити умови, за яких діяв її чоловік.
Однак чому, почувши звукозапис, не пішла одразу в поліцію й не повідомила про те, що сталося? Вона довіряла колегам; убито чоловіка їхньої співробітниці, тож вони дали б справі першість. Це було неписане правило, справа честі. Сандра могла поговорити принаймні з де Мікелісом, але повторювала собі, що бажає зібрати якнайбільше доказів, аби полегшити друзям роботу. Справжній привід був інший, хоча жінка не хотіла того визнавати.
Сандра вийшла з душу й загорнулася в рушник. З неї ще стікали краплі води, коли вона повернулася до кімнати, поклала валізу на ліжко й заходилася її спорожняти, поки не знайшла того, що було на дні. Службовий пістолет. Перевірила магазин і запобіжник, а потім поклала його на нічній тумбочці. Вирішила, що від цієї хвилини носитиме пістолет при собі.
Вдягнула труси й так розпакувала решту речей. Зняла з полиці маленький телевізор і замість нього помістила туди рацію, Давідів записник із дивними адресами та диктофон. Скотчем прикріпила на стіні п’ять фото, знятих на «лейку». Вона вже скористалася першим, на якому було видно будову. Наступне було темне, але всупереч тому Сандра вирішила його зберегти. Далі на фото був чоловік зі шрамом на скроні, потім фрагмент картини й на завершення — фото Давідa, який, когось вітаючи, з голим торсом позував перед дзеркалом.
Вона повернулася до ванної. Цей останній знімок зроблено саме тут.
На перший погляд могло здатися, що це був один із типових для нього жартів, як тоді, коли Давід послав їй із Борнео фото з обіду, на якому подавали запечену анаконду, або себе, покритого п’явками в якомусь багні в Австралії.
Але, на відміну від тих, на цьому фото Давід не всміхався.
Тому, мабуть, у жесті, який спочатку здався їй сумним вітанням примари, крилося інше послання, спрямоване до неї. Мабуть, вона повинна обшукати цю кімнату, адже Давід щось тут сховав і хотів, щоб вона це знайшла.
Сандра розпочала обшук. Пересувала меблі, заглядала під ліжко та в шафу. Обмацала матрац і подушки. Зняла корпус із телефона й телевізора, щоб заглянути досередини. Перевірила підлогову плитку й плінтус. Наприкінці ретельно обшукала ванну.
Крім доказів не дуже ретельного піклування про чистоту, не знайшла нічого.
Минуло п’ять місяців, щось могли перенести або викинути. Ще раз прокляла себе за те, що так довго зволікала з перевіркою Давідових сумок.
