Усе ще неодягнена, Сандра сіла на підлозі й відчула холод. Натягнула на спину вицвіле покривало з ліжка й залишилася в такій позі, намагаючись не допустити, щоб розчарування переважило над логічним мисленням. У цю хвилю задзвонив її мобільний.
— Отже, агентко Веґа, ви вчинили за моєю порадою?
За мить Сандра впізнала чоловіка, що з німецьким акцентом говорив тоном, який її так дратував.
— О, пане Шалбер, не думала, що почую вас.
— Багаж вашого чоловіка на складі чи я теж можу на нього поглянути?
— Якщо в цій справі триває слідство, прошу звернутися із цим до судді.
— Ви знаєте краще за мене, що Інтерпол може тільки допомагати службам, які діють у цій країні. Не хотів би завдавати клопоту вашим колегам.
— Мені нема чого приховувати. — Він дратував її.
— Де ви зараз, пані Сандро? Я можу звертатися до вас на ім’я, чи не так?
— Ні, і ця справа не повинна вас обходити.
— Я в Мілані. Чи могли б ми домовитись випити кави абощо?
Сандра не має видати, що вона в Римі.
— Чому б ні? Може, завтра по обіді? Прояснимо все нарешті.
Шалбер вибухнув сміхом і мовив:
— Думаю, ми порозуміємося.
— Не створюйте ілюзій. Мені не подобається ваша поведінка.
— Здогадуюся, що ви попросили когось зі своїх начальників зібрати інформацію про мене.
Сандра не відповіла.
— Слушно. Дізнаєтеся, що я не той, хто так легко здається.
Ці слова пролунали в її вухах як погроза. Сандра не повинна дати себе залякати.
— Скажіть, пане Шалбер, як ви потрапили в Інтерпол?
— Я працював у поліції Відня. Справи про вбивства, боротьба з тероризмом, з наркоманією, усе потроху. Привернув до себе увагу, й Інтерпол запросив мене співпрацювати.
— А що робите тепер?
Шалбер витримав ефектну паузу, жартівливий тон його голосу зник.
— Займаюсь брехунами.
Сандра здивовано покрутила головою.
— Знаєте що? Маю зізнатися, мені цікаво, що ви можете мені сказати.
— Хотів би розповісти вам одну історію.
— Якщо в цьому є потреба…
— Я мав у Відні колегу. Ми провадили розслідування в справі контрабандистів зі слов’янських країн, але він мав погану звичку: не ділився інформацією, бо дуже хотів збудувати кар’єру. Узяв тиждень відпустки й сказав мені, що їде з дружиною подорожувати. Тим часом упровадився до цього злочинного угруповання, але його викрили. Катували протягом трьох днів і трьох ночей, але тут нікому не спало на думку його шукати. А потім його вбили. Якби він нам довіряв, певно, жив би.
— Весела історія. Ладна закластися: ви розповідаєте її щоразу, коли хочете справити враження на якусь дівчину, — усміхаючись, зауважила Сандра.
— Поміркуйте про це, адже всі ми чогось або когось потребуємо. Запрошую вас завтра на каву.
Він вимкнувся. Сандра запитувала сама себе, що він хотів цим сказати. Єдина особа, якої вона потребує, мертва. А сам Давід? Кого він потребував? Чи дійсно вона була адресаткою повідомлень, які чоловік залишив перед смертю?
Коли він був живий, то не розповідав, яке слідство провадить, і хотів, щоб Сандра не знала, що він наражається на небезпеку. Але чи був Давід у Римі сам? У його мобільному не було ніяких невідомих номерів, на які він телефонував або з яких телефонували йому. На перший погляд не здавалося, що чоловік із кимось спілкувався. А якщо він таки скористався чиєюсь допомогою?
Вона утвердилася в цій думці, коли її погляд упав на рацію. Сандра роздумувала про те, для чого пристрій знадобився Давідові. Чи використовував він його для спілкування з кимось?
Жінка встала й підійшла до полиці. Узяла рацію й придивилася. Вона була налаштована на вісімдесят перший канал. Можливо, не варто самій чіпати її? Можливо, хтось і так вийде до неї на зв’язок.
Вона ввімкнула пристрій і додала гучності. Була певна, що нічого не почує. Знов поклала рацію на полицю й відвернулася до валізи, щоб вийняти одяг.
Цієї секунди пролунав холодний одноманітний жіночий голос, який інформував, що на Віа-Номентана точиться бійка між торговцями наркотиків. Просять про допомогу патрулів, що перебувають поряд.
Сандра озирнулась і поглянула на рацію. Вона налаштована на хвилю, яку використовує операційний центр римської поліції.
Жінка зрозуміла, що значать адреси в записнику Давідa.
Маркус повернувся до мансарди на Віа-деї-Серпенті. Ліг на ліжко, не запалюючи світла й не знімаючи плаща, підібгав до себе ноги й стиснув долоні між колінами. Він відчував утому після безсонної ночі, до того ж його непокоїли передчуття, що свідчили про наближення чергового нападу мігрені.
Смерть приватного детектива означала, що слідство, яке він провадив, намертво застрягло. Усі зусилля марні.
Що Раньєрі того ранку забрав із сейфа у своєму офісі?
Хоч би що то було, найімовірніше, воно знищене вогнем у «субару». Маркус вийняв із кишені документи справи c.g. 796-74-8. У них уже не було потреби. Чоловік кинув їх, і папери розлетілися по підлозі. У місячному світлі замиготіли обличчя людей, причетних до вбивства, скоєного майже двадцять років тому. Подумав, що минуло забагато часу, щоб дізнатися правду. Йому вистачило б її замість справедливості. Але тепер він мусить розпочати все знову. Лара була для нього передусім.
