Валерія Альтьєрі дивилася на нього з газетної вирізки. Надзвичайно елегантна, вона всміхалася на фото з новорічної вечірки. Світловолоса, вбрана в сукню, яка підкреслювала фігуру. Її очі випромінювали неймовірний магнетизм.
Вона заплатила життям за свою вроду.
Якби була не така приваблива, мабуть, її смерть нікого б не цікавила.
Маркус подумав про причину, з якої вбивці обрали саме її. Подібно до Лари, що нею з якоїсь таємної причини зацікавився Єремія Сміт.
Аж до цієї хвилини Маркус думав про Валерію як про матір Раффаеле. Побачивши криваві відбитки маленьких стоп на білому килимку в спальні, він не міг думати лише про неї.
«Завжди існує якась причина, з якої ми привертаємо увагу інших», — подумав Маркус. Йому це не вдавалося, він невидимий. Але Валерія — жінка, до якої були прикуті всі погляди.
Напис EVIL на стіні над ліжком. Численні удари ножем, завдані жертвам. Убивство, скоєне у квартирі. Усе для того, щоб привернути увагу. Злочин мав гучний розголос не лише тому, що вбили жінку, яка належала до еліти, і її так само відомого коханця, — а й через спосіб, яким його вчинили.
Здавалося, убивство інсценували для світської хроніки, хоча місця злочину не увічнив жоден папараці.
Жахливе видовище.
Маркус сів на ліжку. Щось назрівало в його голові. Аномалія. Він запалив світло й підняв із підлоги документи щодо Валерії Альтьєрі. Звучне прізвище належало її чоловікові, раніше вона була Кольметті: з цим прізвищем було небагато шансів сягнути певних висот. Мала звичайну родину: її батько був пересічний чиновник. Навчалася в магістратурі. Але справжнім дарунком долі була її краса. Природна чарівність, через яку чоловіки втрачали розум. У двадцять років вона хотіла стати актрисою, але зіграла лише кілька другорядних ролей. Маркус уявив, скільки чоловіків обіцяли їй великі ролі за те, щоб вона пішла з ними до ліжка. Мабуть, спочатку Валерія таки з ними спала. Скільки разів вона мусила вислуховувати двозначні компліменти, зносити доторки, спілкуватися без бажання, щоб здійснити мрію?
А потім у її житті з’явився Ґвідо Альтьєрі. Вродливий, старший за неї на кілька років, він походив із відомої й шанованої родини, — адвокат із прекрасним майбутнім. Валерія розуміла, що не здатна покохати лише одного чоловіка. Глибоко в душі Ґвідо знав, що ця жінка ніколи не належатиме нікому, — вона була надто егоїстична, надто гарна, — але всупереч цьому запропонував одружитися.
— Із цього все почалося, — пробурмотів Маркус і встав, шукаючи папірець й авторучку, щоб записати дещо.
Одруження було тільки початком, першою ланкою ланцюга начебто щасливих і вартих заздрощів подій, які неминуче вели до різанини в спальні.
Він знайшов записник. На першій сторінці зобразив символ трикутника, на другій написав слово EVIL.
Валерія Альтьєрі була уособленням того, чого прагнули чоловіки й чого жоден із них не міг мати. Жадання, особливо коли над ним утрачено контроль, змушує нас учиняти таке, про що ми й подумати не могли. Розбещує, нищить, а інколи може довести до скоєння вбивства.
«Це манія», — думав Маркус, міркуючи про Раффаеле Альтьєрі.
Якщо цього хлопця переслідував образ матері, якої він майже не знав, — мабуть, хтось інший теж міг зазнати схожих почуттів? А яке єдине рішення в таких випадках? Маркус боявся відповісти на це запитання. Тихо промовив лише одне слово:
— Знищення.
Знищити об’єкт манії, щоб він більше не міг нас ранити. І впевнитися, що знищив його раз і назавжди. Щоб досягти цієї мети, у певних випадках смерті замало.
Маркус висмикнув із записника аркуші, де були символ і напис. Упродовж хвилини роздивлявся одне й друге, намагаючись відшукати розгадку.
Раптом він відчув на собі чийсь погляд. Повернувся й побачив, хто за ним спостерігає: це було його відображення у віконному склі. Чоловік, який не любив дивитися в дзеркала, цього разу не поворухнувся.
Маркус прочитав відображення напису EVIL, тобто «зло», справа наліво.
— Жахливе видовище, — прошепотів він.
І зрозумів, що жіночий крик, який, здавалося, пролунав з офісу Раньєрі, не галюцинація. То було насправді.
Велика вілла з червоної цегли потопала в зелені та спокої престижного кварталу Ольджата. Навколо був сад із газоном і басейном. У двоповерховому будинку горіло світло.
Маркус простував під’їзною дорогою. Небагато обраних мало привілей потрапляти в ці володіння. Однак він без проблем увійшов. Сигналізація не ввімкнулася, охоронець не підбіг. Це означало лиш одне: хтось чекав на нього.
Засклені двері були відчинені. Маркус переступив поріг та опинився в багато вбраній вітальні.
Ніяких голосів або шумів. Праворуч сходи. Піднявся нагору, де світло було погашене, але в глибині коридору побачив його відблиски від полум’я з кімнати. Маркус рушив туди, певний, що знайде те, чого шукає.
У кабінеті, у шкіряному кріслі, спиною до дверей, із чарчиною коньяку в руці сидів чоловік. У каміні горів вогонь, а напроти каміна — майже як в офісі Раньєрі — був плазмовий телевізор і відеоплеєр.
— Я відіслав усіх. Удома немає нікого, — промовив адвокат Ґвідо Альтьєрі. — Скільки ви хочете?
— Мені не потрібні гроші.
