— Пес не може побачити веселки. І ніхто не здатен йому роз’яснити, що це кольори. Але ви знаєте так само добре, як і я, що існують червоний, жовтий і блакитний кольори. Чи може хтось сказати, що існує щось, чого не розрізняють і люди? Мабуть, є речі, які існують, хоча ми не можемо їх побачити. Такі як зло. Ми дізнаємося про нього лише тоді, коли воно проявилося, коли вже запізно.
— Ви розрізняєте зло?
— Я знаю людей. І розрізняю деталі.
— Які?
— Сліди від босих ніжок на закривавленій підлозі…
— Тієї ночі Раффаеле не мав там перебувати. — гнівно відказав Альтьєрі. — Він повинен був лишитися з матір’ю Валерії, яка несподівано захворіла. Я цього не знав.
— І таки він був у тій квартирі. Протягом цілих двох днів. Сам-один.
Адвокат замовк, і Маркус здогадався, що дійсно завдає йому болю. Він радів, що ця людина щось відчуває.
— Протягом усіх цих років Раньєрі мав наводити вашого сина, який безустанно розслідував смерть своєї матері, на фальшиві стежки. Але певної миті Раффаеле став отримувати анонімні листи, у яких йому обіцяли, що доведуть його до правди.
«Завдяки одному з таких листів я й зустрів його», — подумав Маркус.
— Спочатку ваш син звільнив детектива, а тиждень тому дізнався, хто вбивці, заманив їх до покинутої будівлі й застрелив. Напевно, це він довів до смерті Раньєрі, пошкодивши його авто. Тому він має тут з’явитися. Я просто встиг прийти раніше.
— Якщо не ви все це замислили, то чия це робота?
— Не знаю, але неповних двадцять чотири години тому знайдено серійного вбивцю Єремію Сміта в передсмертному стані. У нього на грудях був напис: «Убий мене». У групі швидкої, що надавала йому першу допомогу, була сестра однієї з жертв. Вона могла звершити справедливий суд. Гадаю, таку саму можливість дістав Раффаеле.
— Чому ви так зацікавлені в тому, щоб урятувати мені життя?
— Не тільки вам. Цей серійний убивця викрав студентку на ім’я Лара. Він десь ув’язнив її, але сам у комі й більше не може говорити.
— Це і є та невинна особа, про яку ви згадали кілька хвилин тому?
— Якщо я дізнаюся, хто все це організував, то зможу її врятувати.
Адвокат Альтьєрі підніс до рота келих із коньяком.
— Я не знаю, як міг би вам допомогти.
— Незабаром тут буде Раффаеле, імовірно, наміряючись здійснити помсту. Викличте поліцію та здайтеся в руки правосуддя. Я зачекаю вашого сина та спробую переконати його, щоб він зі мною поговорив. Можливо, він знає дещо таке, що може мені допомогти.
— Я маю все розказати поліції? — Глумливий тон запитання виразно вказував, що адвокат не має анінайменшого наміру це зробити. — А хто ви такий? Чому я повинен вам довіритися, якщо ви мені цього не кажете?
Маркус відчував спокусу розказати йому все, якщо вже іншого виходу не було. Хоча це суперечило його принципам. І враз пролунав постріл. Маркус повернувся й побачив Раффаеле, що цілив із пістолета в крісло, де сидів його батько. Куля пробила оббивку. Альтьєрі нахилився вперед, келих із коньяком випав із його руки.
Маркус хотів запитати в хлопця, чому той відкрив вогонь, але здогадався, що він обрав помсту, а не справедливість.
— Дякую, що примусили його до розмови, — сказав Раффаеле.
Тієї миті Маркус зрозумів, у чому полягала його роль у цій справі. Саме для цього хтось звів їх у квартирі Лари. Маркус мав надати те, чого бракувало Раффаеле: визнання його батька.
Маркус хотів поставити хлопцеві кілька запитань, сподіваючись дізнатися, який зв’язок існує між справою майже двадцятирічної давності, Єремією Смітом і зникненням Лари. Але, перш ніж устиг вимовити хоч слово, почув удалині виття поліційних сирен. Раффаеле всміхнувся до нього, але не поворухнувся. Це він викликав поліцію. Цього разу справедливість мала бути дотримана. Навіть у цьому син не хотів бути схожим на батька.
Маркус збагнув, що йому лишилося кілька хвилин. Він мав безліч запитань, але мусив іти звідти. Його не мали там бачити.
Ніхто не повинен знати про його існування.
Поклавши потрібні речі до сумки, Сандра впіймала таксі поблизу Віа-Джолітті. Назвала водієві адресу, а потім ще раз продумала план, який склала. Вона наражалася на величезний ризик. Якби її справжні наміри стали відомі, Сандру напевне б тимчасово відсторонили від служби.
Автомобіль оминув П’яцца-делла-Республіка і в’їхав на Віа-Нацьонале. Сандра погано знала Рим. Для такої людини, як вона, народженої та вихованої на півночі, це місто було суцільною незвіданою землею. Мабуть, воно надто прекрасне, як Венеція, що завжди здавалася їй населеною виключно туристами. Важко було повірити, що хтось мешкає в таких містах, працює, здійснює покупки, проводжає дітей до школи, замість того щоб ходити й захоплюватись довколишніми грандіозними будівлями.
Таксі завернуло на Віа-Сан-Вітале. Сандра вийшла перед будівлею відділку.
«Усе буде добре», — мовила вона сама до собе.
