— Я знаю, що ти сфальсифікував результати слідства.
Чоловік заперечно покрутив головою.
— То була остання справа, яку я розслідував. Я мусив поквапитися, бо не мав часу. Її брат Федеріко заслуговував на те, щоб ми знайшли винуватця.
— І тому ти послав за ґрати невинну людину?
Поліціянт повернув очі до Маркусa, немовби бачив його.
— Ти помиляєшся, Коста не невинний. Він був раніше засуджений за переслідування й домагання. У його будинку ми знайшли жорстку порнографію, заборонені матеріали, скачані з інтернету. Усі були на цю саму тему: насильство над жінками.
— Фантазування замало, щоб засудити людину.
— Він знову готувався до нападу. Ти знаєш, яким було його затримання? Він був у списку підозрюваних у справі Фігаро, ми його вели. Одного вечора ми побачили, що він іде за жінкою, яка вийшла із супермаркету; мав при собі велику спортивну сумку. Нам потрібні були докази, але ми мусили вирішувати швидко. Могли дозволити йому напасти й завдати їй шкоди — або негайно його затримати. Я обрав друге. І мав рацію.
— Чи в сумці знайшли ножиці?
— Ні. Тільки змінний одяг, — визнав Дзіні. — Але такий самий, як той, що був на ньому. Знаєш чому?
— Щоб не привертати до себе увагу, якщо забрудниться кров’ю.
— А потім він зізнався. Мені цього було досить.
— Жодна з жертв не надала подробиць, які допомогли б його ідентифікувати. Обмежилися твердженням апостеріорі, що це був він. Жінки, які зазнали насильства, часто так шоковані, що, коли поліція показує їм підозрюваного, відразу кажуть, що це і є нападник. Вони не брешуть, а прагнуть вірити, переконані, що це правда. Вони не могли б жити, знаючи, що чудовисько, яке їх скривдило, на волі, бо страх, що це повториться, сильніший за будь-яке відчуття справедливості. А тоді байдуже, хто саме винен.
— Федеріко Ноні впізнав голос Кости, — нагадав Дзіні.
— Невже? — напустився на нього Маркус. — Чи цей хлопець указав на нього пальцем? Подумай лишень, скільки він натерпівся протягом останніх років.
П’єтро Дзіні не знав, що сказати. Він був добрий поліціянт, але щось у нім зламалося. Людина, яка могла злякати злочинця самим тільки поглядом, тепер здавалася слабкою. І не лише через свою ваду. Вона додала йому мудрості. Маркус був переконаний, що Дзіні щось знає і треба просто дозволити йому говорити.
— Від того дня, коли мені сказали, що я осліпну, я не проґавив жодного заходу сонця. Інколи я ходив на Янікул[21] і стояв там до останнього промінчика. Є речі, які ми вважаємо добре нам відомими і до яких не придивляємося, хоча вони щоразу нас дивують. Наприклад, зірки. Пам’ятаю, коли був дитиною, любив лежати в траві й уявляти собі всі ці далекі світи. Я став робити так знов, і це тривало, поки я не втратив зір, але ті відчуття не повернулися. Мої очі бачили надто багато чого поганого, жахливого. Серед усього цього я бачив і труп Джорджії Ноні. — Старий поліціянт підвів руку, щоб покликати котів. — Нелегко вірити, що хтось привів нас у цей світ тільки для того, щоб дивитися, як ми страждаємо. Кажуть: якщо Бог добрий, то не може бути всемогутнім, і навпаки. Добрий Бог не казав би терпіти своїм дітям, а це значить, що він не може цьому запобігти, тож не всемогутній. А якщо натомість Він усе передбачив, то не добрий, як ми маємо вірити.
— Я хотів би сказати тобі, що це великий задум. Що людина не в змозі цього зрозуміти. Але насправді я не знаю відповіді.
— Ти чесний. Я ціную це. — Дзіні підвівся. — Ходи сюди, я хочу тобі щось показати.
Він сягнув за ціпком і пішов до кабінету. Маркус подався за ним. У приміщенні було дуже чисто, там панував лад — отже, Дзіні цілком самодостатній. Поліціянт підійшов до грамофона та зняв із нього платівку з музикою Дворжака. Коли він це робив, Маркус зауважив, що в кутку лежить мотузка близько двох метрів завдовжки. Хто знає, скільки разів чоловік збирався нею скористатися.
— Я припустився помилки, здавши зброю, — сказав Дзіні, неначебто почув думки свого гостя, після чого сів за стіл, на якому стояв комп’ютер. Звичайного монітора не було, тільки брайлівський дисплей. — Те, що почуєш, тобі не сподобається.
Маркус здогадався, у чому річ.
— Але передусім я хочу тобі сказати, що цей хлопець, Федеріко Ноні, досить уже терпів. — Дзіні здавався пригніченим. — Кілька років тому він упав на ноги, і це сталося саме з ним, спортсменом. Якщо втратити зір у моєму віці, можна з цим якось примиритися. Потім брутально вбили його сестру, майже в нього на очах. Подумай, яким безпомічним він почувався. Один Бог знає, яка провина над ним тяжіє, хоча він не скоїв нічого поганого.
— Але що спільного це має з тим, про що ти хочеш мені розказати?
— Дещо має, адже у Федеріко є право на таку справедливість, як він її собі уявляє. Хоч би якою вона була.
П’єтро Дзіні замовк, чекаючи, коли Маркус дасть йому знак, що зрозумів.
— Можна жити з фізичними вадами, але не із сумнівами.
Цього було досить. Поліціянт став стукати по клавіатурі. Завдяки пристрою Дзіні міг здійснювати пошук у мережі, спілкуватися, надсилати й отримувати пошту. Ніхто не зауважив би різниці. У кіберпросторі всі рівні.
