Єдиними товаришами П’єтро Дзіні були коти. Мав їх шість. Вони ховалися в тіні апельсина або ходили між вазами й на квітниках у маленькому саду біля його будинку, в самому серці Трастевере. Цей квартал був подібний до провінційного містечка, яке раптом опинилося посеред великого міста.
З прочинених засклених дверей кабінету линули звуки старого грамофона. Могло здатися, що «Серенада для струнних» Антоніна Дворжака змушувала штори танцювати. Але Дзіні цього не бачив. Він витягнувся на лежаку, слухаючи музику й насолоджуючись промінчиком сонця, котрий, як він волів думати, тільки заради нього прорізався крізь хмари. Кремезний чоловік шістдесяти років, він мав великий живіт, як деякі борці початку XX століття. Великі долоні, якими зазвичай досліджував світ, він поклав на стегна. Біля його ніг лежав білий ціпок. У чорних окулярах відбивалася дійсність, до якої він уже був байдужий.
Того дня, коли осліпнув, він урвав контакти з людьми. Дні його минали між садом та оселею. Щастя йому тепер давали записи. Він більше боявся тиші, аніж сутінків.
Один із котів стрибнув на лежак і згорнувся клубком на животі чоловіка. Дзіні погладжував його по густій шерсті, і звірятко віддячувало йому, муркотячи від кожного доторку його пальців.
— Чудова музика, еге ж, Сократе? Я знаю, ти схожий на мене й віддаєш перевагу тужливим мелодіям. Зате твоєму братові подобається цей претензійний Моцарт.
Кіт мав сіро-брунатну шерсть і білу пляму на писочку. Раптом щось привернуло його увагу. Він повернув голову, спостерігаючи за великою мухою. За хвилину втратив до неї інтерес і ліг. Дзіні знову став погладжувати кота.
— Ну ж бо, спитай мене. Що тебе цікавить?
Дзіні здавався спокійним. Сягнув за склянкою лимонаду, що стояла на столику, і відпив.
— Я знаю, що ти тут, — озвався він знову. — Я відчув, як ти прийшов. Мені було цікаво, коли ти озвешся. Отже, наважишся?
Один із котів торкнувся литки гостя. Справді, Маркус був тут близько двадцяти хвилин. Увійшов через задні двері й протягом усього часу придивлявся до Дзіні, міркуючи, як розпочати розмову. Він знався на людській психології, але не вмів зав’язувати контактів. Подумав: відставний поліціянт незрячий, тож буде легше з ним розмовляти. Крім того, господар не міг упізнати його, отже, він почувався так, немовби мав на голові шапку-невидимку. Попри все Дзіні бачив його краще, ніж будь-хто інший.
— Не думай, це не я сліпець. Це світ навколо мене згас.
Ця людина будила довіру.
— Я прийшов у справі Ніколи Кости.
Дзіні кивнув, спохмурнів, але вже за хвилину всміхнувся.
— Ти один із них, еге ж? Ні, ти не повинен відповідати. Я знаю, що не скажеш.
«Цей старий поліціянт знає все», — подумав Маркус.
— Поміж детективів ходять чутки. Дехто думає, що це легенди. Але я в них вірю. Багато років тому мені була призначена справа. Жінку пограбували і вбили, а спосіб, яким убивця з неї знущався, указував на нечувану й непоясниму жорстокість. Одного вечора до мене зателефонувала якась людина, пояснила, що я полюю не на ту особу, і підказала, як я маю шукати справжнього злочинця. Це був не типовий анонімний дзвінок, чоловік був переконливий. Жінку вбив той, хто до неї залицявся, а вона його відштовхнула. Ми заарештували його.
— Фігаро на волі, — сказав Маркус.
Але Дзіні немовби не чув його слів.
— Ти знаєш, що в дев’яноста чотирьох відсотках злочинів жертва знає свого вбивцю? Імовірніше, що нас уб’є близький родич або приятель, з яким ми підтримуємо близькі стосунки, аніж чужинець.
— Дзіні, чому ти мені не відповідаєш? Хіба ти не хотів покінчити з минулим?
Музика Дворжака закінчилася, голка грамофона підскакувала на останній канавці платівки. Дзіні нахилився, змушуючи Сократа зіскочити на землю й повернутися до своїх товаришів. Чоловік схрестив руки.
— Лікарі давно оголосили мені, що я втрачу зір. Тому я мав багато часу, щоб призвичаїтися до цієї думки. Я говорив собі: коли хвороба стане перешкоджати мені в роботі, я негайно піду. А тим часом я готувався, вивчав шрифт Брайля, інколи ходив домом із заплющеними очима, щоб звикнути до розпізнавання предметів на дотик, або гуляв із ціпком. Я не хотів стати залежним від інших. А потім одного дня став бачити нечітко. Зникали деякі подробиці, тоді як інші несподівано ставали виразними. Світло з боків блідло і враз осявало якісь предмети, від чого ті наче переливалися. Це було нестерпно. Я молився, щоб якнайскоріше сутеніло. Рік тому все нарешті сталося. — Дзіні зняв темні окуляри, показуючи нерухомі зіниці, нечутливі до сонячного світла. — Я думав, що почуватимуся осиротілим. І знаєш, що сталося? Я не самотній. Я бачу в темряві всіх тих, кого мені не вдалося врятувати, обличчя жертв, які дивилися на мене, лежачи у власній крові та лайні, у квартирі або на вулиці, у полі або в морзі на столі. Я знайшов їх усіх, вони чекали на мене. І тепер живуть зі мною, як примари.
— Закладаюся, що поміж них є також Джорджія Ноні. Що вона робить, говорить до тебе? Чи, може, придивляється і мовчить, примушуючи тебе соромитись?
Дзіні жбурнув на землю склянку з лимонадом.
— Ти не зможеш цього зрозуміти.
