Багато років тому, коли вечорами їздила в поїзді, ще до початку професійної кар’єри, вона дивилася на освітлені вікна будинків і запитувала себе, що там відбувається. Яке там життя, які стаються події? Щоразу їй вдавалося щось помітити: жінка прасувала, дивлячись телевізор, чоловік у кріслі намагався випустити клубок сигаретного диму, дитина стояла на стільці й порпалась у шафі. Короткі кадри з фільму, що його вона бачила поперед себе з вікна. Поїзд проносився, залишаючи їх позаду. Люди жили далі, не знаючи, що хтось за ними спостерігає.
Сандра завжди намагалася уявити собі, як вона невидимкою проходитиме поміж речей, що для цих людей становлять справжній скарб, спостерігатиме за ними, за їхніми рутинними клопотами, неначе за рибками в акваріумі. І щоразу, коли переїжджала в нову квартиру, вона запитувала себе, що відбувалося в цих стінах перед її приходом. Якими були радощі, сварки чи скорботи попередніх мешканців? Іноді вона міркувала про драми або жахливі події, що залишалися там таємницею. На щастя, квартири та будинки швидко все забувають. Змінюються орендарі, і все розпочинається знову.
Однак ті, хто йде, іноді залишають сліди свого перебування. Забута помада в шафці ванної кімнати. Старий журнал на столі. Пара взуття у шафі. Схований у глибині шухляди номер телефону поліційного відділку, що ловить ґвалтівників. У деяких випадках, склавши докупи ці маленькі знаки, ви можете простежити чиюсь долю.
Їй ніколи й на думку не спадало, що пошук таких деталей стане її професією. Однак існувала певна особливість: жінка з’являлася в такому місці вже тоді, коли воно назавжди позбувалося своєрідної невинності.
Сандра почала працювати в поліції, пройшовши конкурс і діставши стандартну підготовку. Вона мала службову зброю та вміла нею користуватися. Проте її формою був білий халат, який носили в науково-дослідницькому відділі. Та вона закінчила спеціальний курс і попросила призначити її фотографом-криміналістом.
Вона опинялася на місці злочину з камерою, щоб зупиняти час. У спалаху все застигало. Відтоді те, що потрапило в об’єктив, не могло змінитися.
Друге правило для Сандри Веґи: будинки гинуть так само, як їх мешканці.
Доля дозволила їй спостерігати за останніми моментами їх життя, коли орендарі вже пішли й більше не повернуться. Ознаками цієї повільної смерті були незастелені ліжка, тарілки в мийці, шкарпетки на підлозі. Вочевидь, мешканці рятувалися від раптового кінця світу, коли насправді кінець світу вже стався в цих чотирьох стінах.
Ледве Сандра ступила на поріг квартири на п’ятому поверсі багатоквартирного будинку в передмісті Мілана, зрозуміла, що це місце злочину, якого вона не забуде. Спочатку побачила новорічну ялинку, хоча до Різдва було ще далеко. Інстинктивно вона все збагнула. Її сестра, коли їй було п’ять років, після свят не дозволила батькам зняти іграшки. Вона плакала й верещала цілий день, і врешті батьки здалися, сподіваючись, що рано чи пізно вона забуде. А пластикова ялинка з гірляндами й кольоровими кульками стояла в кутку цілі літо й осінь. Ось чому в Сандри все похололо всередині. Вона одразу зрозуміла, що в цій квартирі жила дитина.
Вона відчувала її присутність також у повітрі, тому що третє, що вона засвоїла, — кожен будинок має свій запах. Це залежить від людей, які тут живуть, він завжди єдиний у своєму роді. Коли орендарі змінюються, старий запах зникає, поступаючись новому, і той утворюється з часом із різних запахів природного чи штучного походження: прального порошку й кави, шкільних підручників і кімнатних рослин, засобів для миття підлоги й капустяного супу, — стає запахом, що належить родині, членів якої він супроводжує постійно, а вони його навіть не відчувають.
Тепер тільки запах відрізняв квартиру, до якої вона ввійшла, від квартир інших сімей, що живуть лише із заробітку матері або батька. Три кімнати й кухня. Меблі, куплені в різний час, коли це ставало можливим. Фотографії в рамках на спомин про літні канікули — єдині, які сім’я могла собі дозволити. Плед на канапі перед телевізором: саме тут, притиснувшись одне до одного, вони проводили вечори, переглядаючи різні програми, поки їх не зморював сон.
Сандра уявляла ці сцени. З-поміж тих «кадрів» не було нічого, що могло віщувати недобре. Ніхто й уявити такого не міг.
Кімнатами, як непрохані гості, ходили поліціянти, порушуючи своєю присутністю всю інтимність. Але Сандра вже давно позбулася відчуття, що в таких обставинах вона чужинка. На місці злочину ніхто не промовляв ані слова. Для таких ситуацій теж є кодекс поведінки. У цьому мовчазному танці слова зайві, до того ж кожен знає, що має робити.
Проте завжди є винятки. Одним із них був Фабіо Серджі, який бурмотів у котромусь кутку:
— Трясця його матері, це неможливо!
Сандра пішла на його голос, який линув з маленької ванної кімнати без вікон.
— Що сталося? — спитала вона, поставивши на підлогу в коридорі дві сумки з апаратурою.
Вона наділа на взуття бахили.
