Він наклав різото в тарілки, і майже одразу вони взялися за їжу. Сандрі дуже смакувала риба, і вино її розслабило. Не так, як це було після смерті Давіда, коли вона закривалася вечорами у квартирі й випивала один келих червоного вина за другим, поки не засинала. Цього разу було інакше. Вона й не думала, що може з кимось так просто повечеряти.
— Хто навчив тебе готувати? — спитала Сандра.
Шалбер проковтнув кусень і запив вином.
— Можна багато чого навчитися, якщо живеш сам.
— Ніколи не думав про одруження? Ти сказав мені по телефону, що кілька разів був за крок від цього.
Шалбер покрутив головою.
— Одруження не для мене. Але все залежить від моменту.
— Що ти маєш на увазі?
— Кожен має якусь концепцію життя. Знаєш, у чому вона полягає? Як на картині: певні речі розміщені на першому плані, а решта — углибині. Вони однаково потрібні, інакше бракувало б перспективи й ми мали б тільки плаский, малореалістичний малюнок. Жінки в моєму житті перебувають на другому плані. Потрібні, але не аж так, щоб заслуговувати на місце в першому ряду.
— І хто стоїть на першому? Крім тебе, звичайно.
— Моя донька.
Сандра не сподівалася такої відповіді. Вона так здивувалася, що це розсмішило Шалберa.
— Хочеш її побачити? — Він сягнув по гаманець і заходився шукати в його відділеннях.
— Невже ти один із тих татусів, які всюди ходять із фотографією донечки в кишені?! Чорт забирай, Шалбере, ти хочеш мене шокувати. — Жінка вдала, що сміється, хоча насправді була зворушена.
Він дав їй потерте фото дівчинки з попелястим волоссям, таким самим, як у нього. У неї ще були зелені очі — як у нього.
— Скільки їй років?
— Вісім. Гарна, еге ж? Марія. Обожнює балет і ходить до школи класичного танцю. На кожне Різдво чи день народження просить купити цуценя. Мабуть, цього року я здійсню її бажання.
— Часто ти з нею бачишся?
Шалбер спохмурнів.
— Вона мешкає у Відні. У мене не надто гарні стосунки з її матір’ю: та має до мене претензію, що я з нею не одружився. — Він усміхнувся. — Але, коли маю трохи часу, я їду, щоб покататися з Марією на конях. Я навчаю її цього, так само як мене навчав мій батько, коли я був її віку.
— Це добре.
— Щоразу, коли до неї повертаюсь, я боюся, що так само вже не буде. Що за час моєї відсутності наші взаємини охолонуть. Вона ще маленька, але що буде, коли понад усе захоче спілкуватися з друзями? Я не хочу стати для неї тягарем.
— Не думаю, що до цього дійде, — утішила його Сандра. — Зазвичай доньки демонструють таке ставлення своїм матусям, а не татусям. Я та моя сестра шаленіли від нашого тата, хоча через його роботу проводили з ним мало часу. Мабуть, саме тому ми заглядали йому до рота. Щоразу, коли він мав повернутися, удома всі раділи.
Шалбер кивнув, вдячний за ці слова. Сандра встала, щоб прибрати тарілки й покласти до раковини. Він її стримав.
— Іди краще спати. Я приберу.
— Удвох ми зробимо це миттю.
— Ні, ні, залиш це мені.
Сандра завмерла. Її жахала ця ввічливість. Хтось знову про неї піклується. Вона вже забула, як це.
— Коли ти до мене зателефонував, я відразу відчула до тебе неприязнь. Ніколи не подумала б, що за кілька днів ми вечерятимемо разом, а надто — що ти все це приготуєш.
— Чи значить це, що ти мене вже не ненавидиш?
Сандра зашарілася, а він вибухнув сміхом.
— Не жартуй з мене, Шалбере, — пирхнула вона.
Чоловік підвів руки на знак того, що здається.
— Вибач, я не хотів.
Цієї секунди він здався їй справжнім, далеким від неприємного типа, яким вона його уявляла.
— Чому ти так не любиш пенітенціаріїв? — спитала Сандра.
Шалбер посерйознішав.
— Не повтори й ти цієї помилки.
— Що ти маєш на увазі, кажучи «і ти»? Про яку помилку йдеться?
Він, мабуть, пожалкував, що так сказав, і спробував пояснити:
— Я тобі вже пояснив: їхні дії незаконні.
— Шкода, але я не вірю. Ідеться не тільки про це. Що за цим приховано?
Було зрозуміло: Шалбер хоче виграти час. Його обережність підтверджувала тільки те, що вранці він не розказав їй усього про пенітенціаріїв.
— Ну, добре. Це не якась сенсація, але, гадаю, те, що я здатен тобі розповісти, могло б пояснити смерть твого чоловіка.
Сандра заклякла.
— Кажи.
— Насправді пенітенціарії вже не повинні існувати. Після Другого Ватиканського собору орден ліквідували. У шістдесятих роках Paenitentiaria Apostolica реорганізували, було призначене нове керівництво. Архів гріхів засекретили. Церковні криміналісти припинили діяльність. Дехто з них знову став ченцем, дехто відмовився від привілеїв, решта противилися й були відсторонені а divinis[22], а геть непокірливих відлучили від церкви.
— Але як це можливо, адже…
