— Зачекай, дозволь мені закінчити. Коли вже здавалося, що про них забули, пенітенціарії з’явилися знову. Це сталося багато років тому, і деякі ватиканські ієрархи запідозрили, що чимало пенітенціаріїв дослухалися наказу Папи Римського тільки для того, щоб діяти таємно. Так і було. На чолі цієї невеликої групи став хорватський священик Лука Девок. Це він об’єднав і висвятив нових пенітенціаріїв. Можливо, він відповідав перед кимось із вищих чинів Церкви, які вирішили відродити організацію. Хай там як, він знав багато таємниць, наприклад особу кожного пенітенціарія. Кожен відповідав тільки перед ним і не знав, чи є взагалі інші.
— Чому ти говориш про це в минулому часі?
— Бо Лука Девок мертвий. Це сталося рік тому, його застрелили в Празі, у готельному номері. Тоді про них стало відомо. Ватикан ужив заходів, щоб не опинитися в незручній ситуації.
— Мене це не дивує, це типово для Церкви, яка робить усе, щоб приховати скандали.
— Річ була не лише в тім. Сама думка про те, що протягом стількох років хтось високопоставлений захищав Девока, жахала всіх. Спротив наказу Папи Римського дорівнює розколу, розумієш?
— То як їм вдалося взяти контроль над ситуацією?
— Бачу, ти починаєш розуміти, як це діє, — зрадів Шалбер. — Скажу лише, що Девока замінили довіреною людиною, отцем Августом Клементе, португальцем. Він молодий, але досить досвідчений. Усі пенітенціарії домініканці, а Клементе єзуїт. Інший спосіб мислення, прагматичніший, з меншою схильністю до сентиментальності.
— Отже, цей священик став головою нових пенітенціаріїв?
— Він має також завдання ідентифікувати всіх пенітенціаріїв, зібраних отцем Девоком, щоб повернути їх до лона Церкви. Наразі він знайшов лише одного — чоловіка, якого ти бачила в Сан-Луїджі-деї-Франчезі.
— Отже, кінцева мета Ватикану — вдати, що не були порушені ніякі правила?
— Саме так. І цього разу, як зазвичай, намагаються залагодити конфлікт. Те саме стосується, наприклад, прихильників єпископа Лефевра[23], яких намагаються повернути в лоно Церкви. Так само і з пенітенціаріями.
— Доброму пастиреві не можна залишати блудної вівці. Він має намагатися повернути її до вівчарні, — посміхнулася Сандра. — Але звідки ти все це знаєш?
— Я знаю про них стільки, скільки знав Давід. Ми мали, однак, різні концепції і тому сперечалися. Коли я сказав, щоб і ти не припустилася помилки, яка полягає в занадто поблажливому сприйнятті пенітенціаріїв, ішлося про ставлення до них Давіда.
— Але чому ти маєш рацію, а він помилявся?
Шалбер почухав голову й глибоко зітхнув.
— Бо хтось убив його за те, про що він дізнався, а я живий.
Це не прозвучало зневажливо щодо її чоловіка. Сандра мусила визнати, що Шалбер дійсно мав рацію. Вона теж дійшла схожих висновків. Ба більше, почувалася винною. Цей приємний вечір допоміг їй розслабитися, і то була заслуга Шалберa. Він не лише їй звірився, розказавши про особисті справи, а й відповів на запитання, не попросивши нічого натомість, тоді як вона збрехала, не згадавши про свою другу зустріч із пенітенціарієм.
— Чому ти не спитав, чому я так пізно повернулася від Дзіні?
— Я вже тобі говорив, що не терплю брехні.
— Боявся, що я не скажу правди?
— Запитання слугують брехунам за привід. Якби ти мала мені щось розповісти, сказала б сама. Я не люблю примусу й хочу, щоб ти мені довіряла.
Сандра підвелася, підійшла до раковини й відкрутила кран, щоб шум води заглушив тишу. Протягом хвилини вона думала, чи не розказати все Шалберові. Він стояв на відстані кількох кроків позаду. Коли Сандра взялася мити посуд, вона відчула, як він наблизився. Шалбер поклав руки на її стегна й притулився до неї. Сандра не намагалася йому перешкодити. Її серце закалатало, вона хотіла заплющити очі. «Якщо я це зроблю, це кінець», — подумала жінка. Вона була налякана, але не мала сили його відштовхнути. Шалбер схилився над нею й прибрав її волосся з шиї. Жінка відчула на шкірі тепло його дихання. Відхилила назад голову, немов хотіла прийняти ці обійми. Її руки омивали потоки води. Сама не помітила як, але Сандра, звівшись навшпиньки, повернулася, заплющила очі й тремтливо відшукала його вуста.
Протягом п’яти місяців вона жила спогадами. І тільки тепер забула, що вона вдова.
Розчинені навстіж двері будинку билися об раму. Недобрий знак.
Він зупинився, щоб надіти латексні рукавички, і лише тоді ступив на поріг. Коти Дзіні вийшли привітати гостя. Маркус зрозумів, чому незрячий поліціянт обрав для товариства саме їх. Це були єдині тварини, які могли жити з ним у темряві.
Маркус зачинив двері, і шум бурі вмить стихнув. Сподівався, що після цього настане тиша, але десь поблизу почув проникливий та уривчастий звук, що його видавав якийсь електронний пристрій.
Він рушив на звук. Ступивши кілька кроків, побачив бездротовий телефон на підставці, що стояв біля холодильника. Він сигналізував, що незабаром розрядиться батарея.
Саме цей телефон дзвонив, коли Маркус набирав номер Дзіні з будинку Федеріко Ноні. Але не це спричинило розрядження батареї — хтось вимкнув струм.
