— Болгарин не довіряє Канестрарі, бо лікар був знічений і міг утнути якусь дурницю. Ґояш наказує своїм людям стежити за ним, і доказом цього є камери, розміщені в його кабінеті.
— Болгарин трактує самогубство хірурга як попередження.
— І тому одразу наказує спалити клініку, сподіваючись, що таким чином будуть знищені докази вбивства дитини. Зрештою ці самі люди хотіли запобігти початку слідства й подбали про те, щоб із кабінету зник шприц, яким Канестрарі вколов собі отруйну речовину.
— Так, — погодився Маркус. — Але залишається ключове запитання: що могло пов’язувати відомого благодійника зі злочинцем?
На обличчі Клементе майнула тінь нерішучості.
— Якщо відверто — не знаю. Ти сам казав, що вони належали до двох різних світів.
— Усе-таки має існувати щось, що їх поєднує.
— Послухай, Маркусе, у Лари небагато часу. Може, варто залишити цю справу й спрямувати зусилля на пошук студентки?
Така думка здалася Маркусові дивною. Протягом хвилини він вдавав, що зосереджується на перев’язуванні рани, а тим часом приглядався до обличчя Клементе в дзеркалі.
— Упевнений, ти маєш рацію, сьогодні я це усвідомив. На щастя, ти приїхав у клініку. Якби ти мене звідти не забрав, ті двоє мене вбили б.
Клементе понурив очі.
— Ти стежив за мною? — спитав Маркус.
— Що ти таке кажеш? — обурився той.
Маркус подивився на приятеля.
— Що коїться? Що ти від мене приховуєш?
— Нічого.
— Священик Мікеле Фуенте переказує сповідь Канестрарі, але на прохання єпископа не повідомляє його прізвища. Що ви приховуєте? Котрий з наших очільників хоче, щоб ми облишили цю справу?
Клементе мовчав.
— Я був у цьому впевнений, — говорив далі Маркус. — Альберто Канестрарі й Астора Ґояша поєднували гроші?
— Навряд чи хірург мав потребу в грошах, — відповів нерішуче Клементе.
Маркус потроху здогадувався.
— Цього лікаря найбільше турбувала репутація, — сказав чоловік. — Він вважав себе порядною людиною.
Клементе зрозумів, що має розповісти правду.
— Лікарня, побудована Канестрарі в Анголі, — це велике починання. А ми його знецінимо.
Маркус похитав головою.
— За чиї гроші він це реалізував? За гроші Ґояшa?
— Ми не знаємо.
— Але схоже на те. — Маркус вражений і розлючений. — Життя однієї дитини як плата за порятунок тисяч.
Клементе не зміг нічого додати: його учень здогадався про все.
— Ми обираємо менше зло. Але тим самим схвалюємо те спрямування думок хірурга, яке спонукало його укласти такий ганебний пакт, — підсумував Маркус.
— Це нас не стосується. Натомість життя тисяч осіб — так, — зауважив Клементе.
— А ця дитина? Чи її життя нічого не значило? — Маркус замовк на хвилину, щоб опанувати себе. — Як оцінив би все це Бог, в ім’я якого ми діємо? — Він поглянув Клементе в очі. — Хтось помститься за те одне життя, як цього хоче наш таємничий пенітенціарій. Ми ще можемо вирішити, чи просто за цим спостерігатимемо, чи теж спробуємо щось вдіяти. У першому випадку ми не відрізнятимемося від звичайного співучасника вбивці.
Клементе розумів, що Маркус має рацію, але вагався.
— Якщо за три роки після смерті Канестрарі Астор Ґояш вважає, що повинен стежити за його амбулаторією, — промовив за хвилину Клементе, — то чинить так зі страху, що його можуть притягнути до справи. Отже, існує доказ, який дасть змогу звинуватити його в убивстві.
Маркус усміхнувся, зрозумівши, що приятель на його боці й не думає його залишати.
— Ми повинні визначити особу вбитої дитини, — сказав він мерщій. — Гадаю, я знаю, як це зробити.
Вони пройшли до кімнати, у якій стояв комп’ютер. Маркус відкрив сайт поліції.
— Де ти хочеш його шукати? — спитав Клементе з-за спини.
— Таємничий пенітенціарій пропонує можливість здійснення помсти, отже, жертва, поза сумнівом, була з Рима.
Він відкрив сторінку про зниклих осіб, а тоді — вкладку, що стосується молоді. З’явилися обличчя дітей і підлітків. Їх було багато. Дуже часто йшлося про тих, кого викрав один із батьків, котрий боровся за право на опіку. У такому разі пояснення загадки було просте, тож ці імена й прізвища швидко зникали зі списку. Також частими були втечі, що закінчувалися за кілька днів поверненням до родини й доганою. Однак деякі діти зникли багато років тому й мали залишатися на цій сторінці, поки не буде відомо, що з ними сталося. Вони всміхалися з невиразних або дуже старих фото. Невинні жертви, які постраждали від насильства. У певних випадках на підставі фото складають портрет такої особи, намагаючись домислити, як її обличчя могло змінитися з плином років. Але ймовірність, що ці діти живі, була дуже невелика. Фото на сторінці часто правило за таку собі надгробну плиту — як згадку про них.
Застосувавши фільтри, Маркус і Клементе зосередилися на дітях, котрі зникли в Римі три роки тому. Знайшли двох, хлопчика і дівчинку. Почитали подробиці.
