Він міг утекти лише на узгір’я. Тож побіг, сподіваючись, що дерева ускладнять погоню. Чув тільки власне дихання. За якийсь час упевнився, що ніхто за ним не женеться. Але не встиг і подумати чому, бо за кілька сантиметрів від його голови в гілку влучила куля.
Маркус знову побіг, намагаючись ховатися за кущами. Його стопи в’язнули в землі, він боявся, що посковзнеться.
До дороги було ще кілька метрів. Став повзти рачки. Чергові постріли. Уже майже дістався. Ухопився за коріння, щоб підтягтися, і вибрався на вузьку асфальтову доріжку. Ліг на живіт і вирішив, що так його не буде видно. Зауважив, що з правого боку ллється кров, але куля, певно, лише зачепила його, адже Маркус не відчував печіння. У голові промайнуло: коли якнайскоріше не втече, вони наздоженуть.
Раптом його засліпило світло. Це сонце відбилося в передньому віконному склі авто, що їхало до нього. За кермом він побачив знайоме обличчя. Клементе у своїй старій «панді».
— Сідай мерщій, — кинув він.
Маркус ускочив до автомобіля.
— Що ти тут робиш?
— Коли ти сказав мені, що в кабінеті Канестрарі на тебе напали, я вирішив приїхати, щоб упевнитися, як усе минуло, — відповів Клементе, натискаючи на педаль газу. — Я побачив біля клініки підозрілий автомобіль і вже хотів був телефонувати в поліцію.
Він зауважив у Маркуса кров.
— Усе гаразд, — запевнив його приятель.
— Точно?
— Так, — збрехав Маркус, хоча насправді не почувався добре. Але не через кулю, яка його лише торкнулася. Він удруге був у небезпеці та втік. Жалкував тільки, що до нього пам’ять повернулася, бо тепер знав про себе те, що йому не подобалося, — він здатен когось убити. Тому одразу змінив тему: — Я знайшов у клініці плечову кістку. Припускаю, що вона належала дитині.
Клементе не відповів, але був вражений.
— Я залишив її там, бо треба було тікати, — пояснив Маркус.
— Не журися, передусім ти мав думати про себе.
— На кістці було вирізьблене ім’я та прізвище, — додав Маркус. — Астор Ґояш. Треба дізнатися, ким він був.
Клементе пильно на нього поглянув.
— Тобто ким він є. Ця людина досі жива й напевно вже не дитина.
Перше правило, яке засвоїла Сандра Веґа, — будинки ніколи не брешуть. Тому вона вирішила оглянути оселю Лари на Віа-деї-Коронарі. Мала надію, що зможе налагодити контакт із пенітенціарієм, у якого шрам на скроні, бо хотіла дізнатися, чи дівчина справді є п’ятою жертвою Єремії Сміта.
«Мабуть, Лара ще жива», — подумала вона. Але їй бракувало сміливості уявити, що дівчина відчуває. Тому намагалася не заглиблюватися в думки про цю справу.
Вона хотіла докладно сфотографувати квартиру. Жалкувала, що не має при собі дзеркального фотоапарата. Цього разу теж мусила задовольнитися камерою в мобільному. Але її цікавила не так якість фото, як інший погляд.
«Я бачу те, що бачить моя камера», — сказала вона собі.
Хотіла звільнити місце в пам’яті телефона, видаливши фото, зняті в каплиці Святого Раймондо з Пеньяфорта. Зберігати їх не було сенсу, бо каплиця не мала зв’язку зі справою. Але потім передумала: це застереження з того дня, коли Сандру мало не вбили, — цінний досвід, що може захистити її від чергової пастки.
Переступивши поріг квартири на Віа-деї-Коронарі, Сандра відчула застояний вогкий запах, бо приміщення не провітрювали. У ключах не було потреби, адже двері вибила поліція, коли рідня дівчини повідомила про її зникнення. Експерти не знайшли нічого незвичайного у квартирі, визнаній останнім місцем, де перебувала Лара, перш ніж вона зникла. Принаймні так говорили її друзі, які провели дівчину ввечері. Це підтверджували й телефонні дзвінки — вони свідчили, що перед одинадцятою годиною ночі студентка мала дві телефонні розмови.
Сандра пам’ятала цю подробицю: якщо її викрадено, це сталося вночі. Що суперечило звичкам Єремії Сміта, який завжди діяв удень. Сандра припустила, що для неї він змінив modus operandi. Повинен був мати вагомий привід, щоб так учинити.
Жінка поставила сумку на підлогу, сягнула по мобільний і заходилася фотографувати. Вирішила діяти згідно з інструкцією, тож представилася вголос, немовби мала диктофон. Потім указала дату й місце, де перебувала.
— Квартира дворівнева, — говорила вона. — Унизу розташована вітальня з кухнею. Меблювання скромне. Типова оселя студента, що живе не вдома. З тією різницею, що тут усе охайно.
«Може, навіть надто охайно», — подумала Сандра.
Зняла серію світлин вітальні. Коли відвернулася, щоб сфотографувати вхідні двері, її вразила подробиця.
— Двері мають два запобіжники. Одним із них є ланцюг, але його вирвали.
Як її колеги могли цього не зауважити? У момент зникнення Лара була у квартирі. Усе марно. Сандра хотіла якнайскоріше розв’язати цю загадку, але відкриття заважало зосередитися. Занотувала подумки цю невідповідність і пішла нагору.
Друге правило, яке засвоїла Сандра Веґа, — будинки гинуть так само, як їх мешканці.
«Але Лара не померла», — сказала вона собі, щоб підбадьоритися.
