Ловець повітряних зміїв полностью

Трохи згодом, коли я слухав розповідь колишнього хірурга про те, що вони з бабою були однокласниками у восьмому класі, Сорая смикнула мене за рукав:

— Аміре, поглянь!

Вона показувала на небо. Угорі летіли шість повітряних зміїв — жовті, червоні та зелені цятки на тлі сірих хмар.

— А тепер отуди подивися, — і Сорая показала на чоловіка, який продавав повітряних зміїв у ятці неподалік від нас.

— Потримай-но, — попросив я та дав Сораї своє горнятко з чаєм.

Перепросив і, чвакаючи взуттям по мокрій траві, пішов до ятки з повітряними зміями. Вибрав жовтого се-парча[119].

— Сол-е Ноу мубарак, — промовив продавець, узяв у мене двадцятку та вручив змія і дерев’яну котушку з шаром, вкритим силікатним клеєм.

Я подякував і теж побажав йому щасливого нового року. А тоді перевірив шворку, як ми з Гассаном колись перевіряли — стиснув її поміж великим і вказівним пальцями та потягнув. Шворка почервоніла від крові, продавець повітряних зміїв усміхнувся. Я всміхнувся у відповідь.

І пішов зі змієм до Сограба, який досі спирався на сміттєвий бак, схрестивши руки на грудях. Хлопчик дивився в небо.

— Тобі подобається се-парча? — запитав я, тримаючи змія за перехрещені планки.

Сограб перевів погляд з неба на мене, потім на змія, потім знову на небо. З його волосся на обличчя стекло кілька крапель води.

— Я читав, що в Малайзії повітряних зміїв використовують для риболовлі, — розповів я. — Б’юсь об заклад, ти цього не знав. Уявляєш, прив’язують до змія волосінь і запускають над мілиною, щоб він не відкидав тіні та не розлякував рибу. А в Стародавньому Китаї генерали за допомогою повітряних зміїв передавали своїм підлеглим на полі бою послання. Правда-правда. Я не дурю тебе, — сказав і показав свій закривавлений великий палець. — А шворка в цього путяща.

Краєм ока я помітив, що Сорая стежить за нами з шатра. Дивиться напружено, руки запхала попід пахви. На відміну від мене, вона поступово облишила спроби достукатися до Сограба.

Запитання без відповідей, порожні погляди, тиша — для неї то було надто болісно. Сорая перемкнулася на «режим очікування», ждала зеленого світла від самого Сограба. Просто собі ждала.

Я наслинив вказівний палець і підняв його.

— А твій тато, щоб визначити напрямок вітру, копав сандаликом куряву і стежив, куди її понесе. Він знав багато таких хитрих штучок, — сказав я і опустив палець. — Здається, нині вітер західний.

Сограб витер краплю з мочки вуха та переступив з ноги на ногу. Але продовжував мовчати. Кілька місяців тому Сорая запитала мене, як звучав його голос. А я відповів, що й сам уже забув.

— Я ж розповідав, що твій батько був найкращим ловцем повітряних зміїв у Вазір-Акбар-Хані? А може, й у всьому Кабулі, — не вгавав я, прив’язуючи вільний кінець тара до петлі на центральній планці змія. — Сусідські діти йому заздрили, геть усі! Він бігав за зміями, навіть не дивлячись у небо, тому подейкували, буцімто він ловить їхні тіні. Але ніхто не розумів його так добре, як я. І от, що я тобі скажу: твій батько не ганявся за тінями. Він просто... знав.

У повітря здійнялися ще шість повітряних зміїв. Люди почали збиратися групками, тримали пластянки з чаєм і невідривно дивилися в небо.

— Допоможеш мені запустити змія?

Сограбів погляд перестрибнув зі змія на мене, тоді знову на небо.

— Окей, — я здвигнув плечима. — Бачу, доведеться мені запускати його тангаї. — Самотужки.

Я зважив котушку в лівій руці та відмотав зо три фути тара. Жовтий змій теліпався на кінці мотузки, мало не торкаючись мокрої трави.

— У тебе останній шанс, — сказав я.

Проте Сограб дивився на двох зміїв, що заплуталися високо понад деревами.

— Ясно. Ну я побіг.

І я справді побіг — розхлюпуючи кросівками воду з калюж, піднявши руку високо над головою та стискаючи шворку від змія. Скільки часу, скільки років я цього не робив! Цікаво, чи не зганьблюся? Я послабив хватку, і котушка закрутилась у мене в руці; я біг, а шворка, розмотуючись, розрізала праву долоню. Змій піднявся над моїм плечем, піднявся й описував кола, і тоді я побіг щодуху. Котушка крутилася все швидше й швидше, шворка ще раз розітнула праву долоню. Я зупинився й обернувся. Подивився вгору. Усміхнувся. Високо наді мною змій гойдався туди-сюди, мов маятник, і лопотів, наче крила паперової пташки — цей звук завжди асоціювався в мене із зимовими ранками в Кабулі. Я не запускав повітряних зміїв уже добру чверть століття, аж ось ніби знову став дванадцятирічним і всі мої давні інстинкти стрімко відновилися.

Раптом я відчув, що біля мене хтось стоїть, і опустив погляд. То був Сограб. Запхав руки глибоко в кишені дощовика. Але таки йшов за мною.

— Хочеш спробувати? — запитав я.

Той нічого не відповів. Та коли я простягнув йому шворку, витяг руку з кишені. Повагався трохи. І все ж узяв її. Моє серце забилося частіше. Я взявся накручувати зайвий відтинок мотузки на котушку. Ми тихо стояли пліч-о-пліч, задерши голови.