Ловець повітряних зміїв полностью

Я повіз Сораю, халу Джамілю та Сограба на афганське зібрання в Лейк-Елізабет-парку, що у Фрімонті. Генерала місяць тому нарешті призначили на міністерську посаду в Афганістані, й от уже два тижні, як він туди полетів, залишивши тут сірий костюм і кишеньковий годинник. Було вирішено, що хала Джаміля долучиться до нього через кілька місяців, коли генерал облаштується на новому місці. Вона страшенно сумувала за чоловіком і вболівала за його здоров’я, тому ми наполягли, щоб хала пожила якийсь час із нами.

Минулого четверга, першого весняного дня, був афганський новий рік — Сол-е Ноу — і афганці з території затоки Сан-Франциско приготувалися до повсюдних святкувань у Іст-Бей та на півострові. У нас із Кабіром і Сораєю була ще одна причина радіти: тиждень тому у нашій маленькій лікарні в Равалпінді відкрилася дитяча консультація. Хоч поки що і не хірургічне відділення, але це вже хороший початок — тут ми були одностайні.

Багато днів поспіль погода була сонячна, однак у неділю вранці, звісивши ноги з ліжка, я почув, як у вікно тарабанять краплі дощу. «От вам і афганське щастя», — подумав я. Хихикнув. Відбув ранковий намаз, поки Сорая ще спала, — уже навіть не підглядав у молитовник з мечеті, вірші промовлялися самі собою, без зусиль.

Ми приїхали в парк приблизно опівдні та побачили, як під великим прямокутним пластиковим навісом, натягнутим на шести палях, купчаться люди. Хтось уже смажив волані, парували пластянки з чаєм і горщик з аушем із цвітної капусти. З касетника лунала старенька скрипуча пісня Ахмада Загіра. Я весь час усміхався, поки ми вчотирьох квапливо чалапали мокрим трав’яним полем: ми з Сораєю попереду, хала Джаміля посередині, Сограб позаду — і капюшон його жовтого дощовика аж підстрибував на спині.

— Що смішного? — запитала Сорая, тримаючи над головою газету.

— Можна вигнати афганців із Пагмана, але Пагман із афганців не виженеш, — відказав я.

Ми пірнули під імпровізоване шатро. Сорая і хала Джаміля рушили до огрядної жінки, що смажила шпинатні волані. Сограб трішки постояв під навісом, а тоді зробив крок назад, у дощ, запхав руки в кишені, а його волосся, каштанове і пряме, як у Гассана, швидко намокло та прилипло до голови. Він схилився над калюжею кольору кави та втупився в неї. Здається, ніхто цього не зауважив. Ніхто не кликав його під укриття. З часом розпитування про всиновленого — і безперечно дивакуватого — хлопчика, на щастя, припинилися, а що допитливі афганці бувають вкрай нетактовними, то ми зітхнули з полегкістю. Люди вже не цікавилися, чому він весь час мовчить. Чому не грається з іншими дітьми. І найважливіше — перестали душити нас своїм гіперболізованими співчуттям, усіма цими повільними похитуваннями голови, поклацуваннями язиком, примовляннями: «Ох, ґанґбічара» — бідолашний маленький німий. Подія втратила новизну. Сограб, мовби тьмяні шпалери, злився з тлом.

Я потис руку Кабірові — невисокому чоловіку з попелястим волоссям. Він відрекомендував мене ще доброму десятку чоловіків, один з яких був учитель на пенсії, другий — інженер, третій — колишній архітектор, а ще один — хірург, який тепер тримав ятку з хот-догами в Гейварді. Усі шанобливо відгукувалися про бабу та казали, що знали його ще в Кабулі. Тією чи іншою мірою він уплинув на життя кожного з них. І всі вони зауважували, що мені дуже поталанило бути сином такої видатної людини.

Ми теревенили про те, яка важка й невдячна праця очікує Карзая, про майбутню лойя-джирґу[117], про неминуче повернення короля на батьківщину після двадцяти восьми років вигнання. І я згадав ту ніч 1973-го, коли двоюрідний брат Загіра-шаха скинув його з престолу, згадав стрілянину та сріблясте свічення в небі, і як Алі обіймав нас із Гассаном, просив не боятися та приказував, що то лише полювання на качок.

Хтось розповів жарт про муллу Насреддіна, й усі розсміялися.

— Слухай, а твій батько теж був дотепником, — сказав Кабір.

— Таки був, — відповів я з усмішкою і пригадав, як невдовзі по приїзді у США баба почав нарікати на американських мух. Якось він сидів за кухонним столом з мухобійкою в руці та дивився, як мухи метаються від стіни до стіни, дзижчать то тут, то там, квапляться і метушаться. А тоді простогнав: «У цій країні навіть мухам немає спокою». Як же я тоді сміявся! І навіть тепер згадав і всміхнувся.

До третьої пополудні дощ ущух, важке сіре небо затягнулося грудкуватими хмарами. У парку віяв прохолодний вітерець. До нас приєдналося ще більше сімей. Афганці вітали одне одного, обіймалися, цілувалися, обмінювалися стравами.

У мангалі вже пашіло вугілля, і невдовзі ніздрі мені залоскотав запах часнику та морґ[118] кебабу. Лунала музика, співав якийсь невідомий мені виконавець, а ще чути було дитячий сміх. Я глянув на Сограба — він так і не скинув дощовика, стояв, зіпершись на сміттєвий бак і розглядаючи порожній бейсбольний майданчик на протилежному кінці парку.