Ловець повітряних зміїв полностью

Проте доволі швидко стало зрозуміло, що запускаємо зміїв ми з Гассаном краще, ніж майструємо. Той чи той недолік у втіленні наших задумів визначав долю змія. Тому баба почав водити нас до Сайфо, в якого повітряного змія можна було купити. Сайфо, старий сліпець, жив по сусідству і за фахом був мучі — швець, який ремонтує взуття. А ще він був найвідоміший у місті майстер повітряних зміїв і працював у крихітній халупці на Джаде Майванд — залюдненій вулиці на південь від багнистих берегів річки Кабул. Пригадую, як доводилося навколішки заповзати в крамничку завбільшки з в’язничну камеру, а потім ще й піднімати люк і спускатися кількома дерев’яними східцями, щоб нарешті потрапити у вогкий підвал, де Сайфо зберігав таких жаданих повітряних зміїв. Баба купував нам по три однакових змії та котушки з підготованою мотузкою. Якби я передумав і попросив собі більшого та красивішого змія, баба не відмовив би, але точнісінько такого ж купив би й Гассанові. Інколи мені хотілося, щоб усе було не так. Хотілося, щоб він хоч іноді ставився до мене як до улюбленця.

Зимові бої повітряних зміїв — то давня афганська традиція. Битва розпочиналася рано-вранці та завершувалася лише тоді, коли в небі лишався єдиний — переможний — змій (пригадую, якогось року турнір тривав навіть затемна). Дорослі збиралися на хідниках і дахах, щоб підтримати своїх дітей. Змагальники заповнювали вулиці, натягували та відпускали шворки зміїв, косилися вгору, на небо, у пошуках якомога вигіднішої позиції, щоби перетяти мотузку супротивника. Кожен боєць мав помічника — у мене був Гассан, — який тримав котушку та відпускав шворку.

Одного разу розбишакуватий малий індієць, який нещодавно перебрався з сім’єю в нашу околицю, розповів, що в його рідному місті бої повітряних зміїв мають чіткі правила та інструкції. «Ми граємо на обгородженій місцевості та мусимо стояти під правильним кутом до вітру, — гордо сказав він. — А алюмінієві шворки заборонені».

Ми з Гассаном перезирнулися. І розреготалися. Малий індієць скоро засвоїть те, що трохи раніше вже засвоїли британці, а наприкінці 1980-х змушені будуть засвоїти росіяни: афганці — народ незалежний. Афганці плекають традиції, але зневажають правила. Так було й у бою повітряних зміїв. Правила прості: жодних правил не існує. Запускай змія. Збивай супротивників. Хай щастить!

Але це ще не все. Справжня розвага починалася, коли повітряного змія підрізали. Тоді до гри долучалися ловці — діти, які бігли за змієм, поки той, вільно гнаний вітром у небі понад містом, спіраллю приземлявся в полі, падав на чиєсь подвір’я, на дерево чи гребінь даху. Гонитва була запекла; зграї ловців роїлися на вулицях, проштовхуючись один повз одного, наче ті іспанці, про яких я колись читав, — ті, що тікають від биків. Якогось року сусідський малий, щоб дістати змія, видерся аж на сосну. Та гілка хруснула під його вагою, і він пролетів тридцять футів. Зламав спину й уже ніколи не звівся на ноги. Але впав він зі змієм у руках. А коли вже ловець упіймав змія, ніхто не має права його відібрати. І це було не правило. Це традиція.

Найбільш жаданим призом для ловців був останній змій, збитий на зимовому турнірі. Такий почесний трофей вішали над каміном, щоб хизуватися перед гостями. Коли небо очищувалося й у ньому залишалися тільки два змії-суперники, кожен ловець готувався скористатися нагодою і запопасти цей приз. Кожен знаходив собі місце, яке мусило б дати фору. М’язи напружувалися до межі. Шиї витягувалися. Очі примружувалися. Зав’язувалися бійки. А коли останнього змія таки підрізали, починалося справжнє пекло.

Роками я бачив багатьох хлопців, які ловили повітряних зміїв. Проте Гассан був найкращий з усіх відомих мені ловців. Мене щоразу дивувало, як він примудряється завчасно опинитися саме там, де приземлиться змій, — так, ніби Гассана вів якийсь внутрішній компас.

Пригадую, як ми запускали повітряного змія одного хмарного зимового дня. Я гнався за ним повз сусідські двори, перестрибував через канави, маневрував вузькими вуличками. Гассан був молодший за мене на рік, проте біг швидше, а я потроху відставав.

— Гассане! Чекай! — кричав я, дихаючи уривчасто і гаряче.

Він крутнувся вихором і махнув рукою.

— Сюди! — гукнув і миттю зник за наступним рогом.

Я подивився вгору й побачив, що ми біжимо геть не туди, куди відносило нашого змія.

— Він тікає! Ми біжимо не в той бік! — закричав я.

— Вір мені! — почувся Гассанів голос попереду.

Я добіг до рогу і побачив, як Гассан мчить, схиливши голову і навіть не дивлячись у небо, а на спині в нього сорочка аж просякла потом. Я перечепився через камінь і впав — був не лише повільніший за Гассана, а й незграбніший, тому завжди заздрив його природному атлетизму. Зіп’явшись на ноги, краєм ока помітив, як Гассан зникає за черговим рогом вулиці. Я пошкутильгав за ним — побиті коліна раз у раз прошивало болем.