Ловець повітряних зміїв полностью

Я глянув у його ошалілі очі та збагнув, що він не жартує. Він справді хоче завдати мені болю. Ассеф здійняв кулак і націлив його на мене.

За моєю спиною враз почувся швидкий метушливий рух. Боковим зором я помітив, як Гассан нахилився і хутко випростався. Ассеф зиркнув на щось позаду мене, і його очі розширилися від подиву. Такі самі вражені обличчя були й у Камаля та Валі, які теж дивилися кудись позад мене.

Я обернувся і зіткнувся ніс у ніс із Гассановою рогаткою. Він щосили відтягнув резинку. У кожетку лежав камінь завбільшки з волоський горіх. Гассан націлив рогатку простісінько в лице Ассефу. Його рука тремтіла від напруження, а на чолі виступили крапельки поту.

— Будь ласка, дай нам спокій, ага, — сказав Гассан рівним тоном.

«Ага» — саме так він звернувся до Ассефа. І в мене майнула думка: як воно, жити з настільки глибоко вкоріненим відчуттям свого місця в ієрархії?

Ассеф скреготнув зубами.

— Кинь цю штуковину, безрідний хазарейцю.

— Прошу, ага, дай нам спокій, — повторив Гассан.

Ассеф посміхнувся.

— Може, ти не помітив, але нас троє, а вас — двоє.

Гассан стенув плечима. Для когось стороннього він не дався б наляканим. Але я знав Гассанове обличчя змалечку, знав усі його найдрібніші риси, усі посмики та зміни виразів, які могли на ньому відображатися. І я бачив, що він боїться. Дуже боїться.

— Твоя правда, ага. Та, може, ти не помітив, що я тримаю рогатку. І якщо ти поворухнешся, то вже не будеш Ассефом Пожирачем Вух, а станеш Ассефом Однооким, бо я націлив камінь просто в твоє ліве око.

Він вимовив це так рівно, що навіть мені довелося добряче прислухатися, щоб розчути нотки страху, приховані за спокійним голосом.

Ассефів рот сіпнувся. Валі та Камаль стежили за цим зіткненням, мов зачаровані. Хтось кинув виклик їхньому богу. Принизив його. А найгірше те, що цей хтось був худенький хазареєць. Ассеф перевів погляд з каменя на Гассана. Пильно роздивлявся його обличчя. І, певно, побачив на ньому щось таке, що переконало його в серйозності Гассанових намірів, бо Ассеф опустив кулак.

— Ти, хазарейцю, затям собі, — сказав суворо, — я вмію вичікувати. Сьогодні тему ще не закрито, повір.

Ассеф повернувся до мене.

— І для тебе, Аміре, це ще не кінець. Колись ми зустрінемося віч-на-віч.

Ассеф відступив на крок. І його поплічники теж.

— Твій хазареєць, Аміре, сьогодні дуже налажав, — сказав він.

Потім вони розвернулися та пішли геть. А я дивився, як вони спускаються з пагорба і зникають за муром.

Гассан намагався тремтливими руками сховати рогатку за пазуху. Він скривив рот, зображаючи підбадьорливу усмішку. Лише з п’ятої спроби йому вдалося зав’язати мотузок на штанях. Ми йшли додому мовчки, йшли і тривожно озиралися, переконані, що Ассеф та його поплічники влаштують засідку за першим-ліпшим поворотом. Наш страх не справдився, і це мало б нас утішити бодай трохи. Та не втішило. Зовсім.

Наступні кілька років слова «економічний розвиток» та «реформа» в Кабулі не сходили з язиків. Конституційну монархію було скинуто, на зміну їй прийшла республіка, очолювана президентом. Над нашою землею промайнуло відчуття оновлення та цілеспрямованості. Люди заговорили про права жінок та сучасні технології.

Але здебільшого плин життя не змінився, хоч і в Арґу — королівському палаці Кабула — оселився новий правитель. Люди працювали від суботи до четверга, а щоп’ятниці вибиралися на пікніки в парки, на береги озера Карґа чи в сади Пагмана. Різнокольорові автобуси та вантажівки, напхані пасажирами, котилися вузькими вулицями Кабула, а помічники водіїв стояли на задніх бамперах, широко розставивши ноги, і з відчутним кабульським акцентом вигукували, куди їхати. Під час Іду — триденного свята по завершенні священного місяця Рамадану — кабульці одягалися в найкращий і найновіший одяг та навідували родичів. Обіймалися й цілувалися, бажаючи одне одному «Ід мубарак». Тобто щасливого свята. А дітлашня розпаковувала подарунки та гралася круто звареними пофарбованими яйцями.

Отож на початку зими 1974 року ми з Гассаном бавилися собі на подвір’ї, будували снігову фортецю, аж ось його погукав Алі:

— Гассане, ага-сагіб хоче з тобою поговорити!

Він стояв перед вхідними дверима, вбраний у біле, заховавши долоні попід пахви й видихаючи теплі хмарки.

Ми з Гассаном усміхнулися навзаєм. Бо весь день чекали, коли вже Алі його покличе — то був день народження Гассана.

— Що там за подарунок, тату, ти знаєш? Скажеш нам? — запитав Гассан. І очі його сяяли.

Алі знизав плечима.

— Ага-сагіб зі мною нічого не обговорював.

— Ну ж бо, Алі, розкажи нам, — наполягав я. — Може, розмальовка? Чи новий пістолет?

Алі, як і Гассан, не вмів брехати. Щороку він вдавав, ніби не знає, що баба купив Гассану чи мені на день народження. І щороку його зраджували очі, тож ми підлещувалися до нього і вмовляли розповісти. Однак цього разу він, здається, казав правду.

Баба ніколи не забував про Гассанів день народження. Якийсь час він питав Гассана, що саме той хоче, але потім перестав, бо Гассан був надто скромний, щоб замовляти подарунки. Тому щозими баба сама вибирав щось для нього.