Ловець повітряних зміїв полностью

Наступного дня перед сиротинцем зібралося стільки людей, що всім охочим забракло стільців. Багато хто дивився церемонію відкриття стоячи. День був вітряний, я сидів позаду баби на невеликому помості одразу біля головного входу в нову споруду. Баба був у зеленому костюмі та каракулевій шапці. Десь посеред промови вітер збив убір з батькової голови, і всі засміялися. Він дав мені знак потримати його шапку, і я зрадів, тому що тепер усі побачать, що це мій тато, мій баба. Батько повернувся до мікрофона і висловив сподівання, що будівля триматиметься міцніше, ніж шапка в нього на голові, й усі знову засміялися. Коли баба завершив промову, люди аплодували стоячи. Вони довго плескали. А потім тиснули йому руку. Дехто куйовдив мені волосся і теж тиснув руку. Я так пишався бабою, пишався нами.

Попри батьків успіх, люди завжди в ньому сумнівалися. Казали, що в нього немає схильності до бізнесу і краще б він вивчав право, як його батько. Проте баба довів, що всі вони помилялися, — він не лише розвинув власний бізнес, а й став одним із найбагатших підприємців Кабула. Баба і Рахім-хан заснували напрочуд успішну компанію з експорту килимів, дві аптеки й ресторан.

Усі посмішкувалися з баби, мовляв, він ніколи не знайде собі доброї пари — зрештою, він же не королівської крові, — та батько одружився з моєю мамою, Софією Акрамі, високоосвіченою жінкою, яку вважали однією з найбільш шанованих, вродливих і шляхетних наречених Кабула. Вона викладала класичну перську літературу в університеті, ба більше, походила з королівської родини — цей факт батько грайливо кидав у обличчя скептикам, називаючи її «моя принцеса».

Якщо не брати до уваги єдиний очевидний виняток — мене, — батько створив свій світ саме таким, яким хотів його бачити. Проблема, однак, полягала в тому, що баба бачив світ лише чорно-білим. І сам вирішував, що чорне, а що біле. Людину, яка живе таким чином, ти і любиш, і боїшся водночас. А може, навіть трохи ненавидиш.

Коли я вчився у п’ятому класі, до нас приходив мулла, який викладав іслам. Його звали мулла Фатгулла-хан — куций присадкуватий чоловік із хрипким голосом і рясними слідами від акне на обличчі. Він пояснював нам переваги закяту[8] й обов’язок хаджу[9]; навчав премудрощів намазу — п’ятиразової щоденної молитви — і змушував визубрювати вірші з Корану: хоч ніколи не перекладав нам їх, та постійно наголошував (іноді послуговуючись вербовою різкою), що ми повинні правильно вимовляти арабські слова, щоб вони швидше долинали до вух Господніх.

Якось мулла сказав нам, що в ісламі пиятика вважається жахливим гріхом; пияки будуть відповідати за свій гріх у день Кіямату — Судний день. За тих часів пияцтво було в Кабулі звичним явищем. Нікого не карали привселюдним бичуванням, але афганці, котрі полюбляли хильнути, пили тайкома, з поваги до інших. Вони купували скотч як «ліки» в коричневих паперових пакетах у спеціальних «аптеках». Ховали ті пакети подалі від цікавих очей, але все одно інколи привертали до себе скрадливі несхвальні погляди тих, хто знав про алкогольні оборудки певної «аптеки».

Я розповів бабі, чого мулла Фатгулла-хан учить нас у школі, коли ми були нагорі, в його кабінеті, у курильній кімнаті. Баба саме наливав віскі з бару, який він облаштував у кутку. Слухав, кивав, посьорбував віскі. Потім умостився на шкіряному дивані, поставив склянку і посадовив мене собі на коліна. Здавалося, що я сиджу на двох колодах. Батько глибоко вдихнув і видихнув через ніс — повітря шурхотіло крізь його вуса цілу вічність. Я ніяк не міг вирішити, чого хочу більше: чи обійняти його, чи зіскочити з колін і втекти геть у смертельному страху.

— Бачу, ти плутаєш те, чого тебе вчать у школі, зі справжньою освітою, — сказав батько своїм басовитим голосом.

— Але якщо мулла казав правду, то виходить, що ти грішник, баба?

— Гмм, — баба розгриз кубик льоду. — Хочеш знати, що твій батько думає про гріх?

— Так.

— Тоді я розповім, — сказав баба, — але спершу дещо зрозумій, і зрозумій просто зараз, Аміре: ти ніколи нічого путнього в тих бородатих ідіотів не навчишся.

— Тобто в мулли Фатгулли-хана?

Баба повів рукою зі склянкою. Дзенькнув лід.

— У всіх таких, як він. Сцяв я на бороди цих самовдоволених мавп.

Я захихотів. Не втримався, бо уявив бабу, який пісяє на бороду мавпи, хоч би й самовдоволеної.

— Вони нічого не роблять, тільки перебирають молитовні чотки і цитують книгу, написану мовою, якої вони навіть не розуміють, — батько зробив ковток. — Господи помилуй нас усіх, якщо влада в Афганістані колись перейде до їхніх рук.

— Але мулла Фатгулла-хан доволі приємний, — насилу вичавив я поміж нападами сміху.

— І Чингісхан таким здавався, — сказав баба. — Ну все. Ти питав про гріх, і я тобі розповім. Слухаєш?

— Так, — відповів я, стискаючи губи. Але таки фиркнув носом — звук видався схожим на хропіння. І я знову розсміявся.

Кам’яні очі баби вп’ялися в мої, і я вмить перестав хихотіти.

— Я хотів поговорити з тобою як чоловік з чоловіком. Як думаєш, ти готовий?