Ловець повітряних зміїв полностью

— Так, баба-джан, — пробурмотів я, дивуючись, і вже не вперше, як батько вміє боляче вжалити мене кількома словами. А було ж так добре — баба нечасто розмовляв зі мною, а на коліна саджав тим паче, і я так по-дурному все зіпсував.

— Добре, — відказав баба, блукаючи поглядом. — Так от, хай що розповідає мулла, є тільки один гріх, тільки один. І це крадіжка. Решта гріхів — то лише різні варіанти крадіжки, і все. Розумієш?

— Ні, баба-джан, — сказав я, відчайдушно силкуючись зрозуміти. Не хотілося знову його розчаровувати.

Баба нетерпляче зітхнув. Це теж мене вразило, тому що зазвичай він був терплячий. Пригадую, скільки разів батько затримувався допізна, скільки разів я вечеряв на самоті. Питав Алі, де баба й коли він повернеться додому, хоч і так добре знав, що батько на будівельному майданчику: наглядає, керує. Хіба ж для цього не потрібне терпіння? Я вже зненавидів був усіх дітей, для яких він будував той притулок; інколи мені хотілося, щоб вони померли разом з батьками.

— Коли вбиваєш людину, то крадеш життя, — пояснив баба. — Крадеш право дружини мати чоловіка, позбавляєш дітей батька. Коли брешеш, то крадеш в іншого право на правду. Коли шахруєш, то крадеш право на справедливість. Розумієш?

І я розумів. Коли бабі було шість, у дім мого дідуся просто посеред ночі прокрався злодій. Дідусь, поважний суддя, став супроти нього, але злодій штрикнув його ножем у горло і порішив на місці — вкрав у баби тата. Містяни впіймали вбивцю перед полуднем наступного дня — то був бродяга з провінції Кундуз. Його повісили на гілці дуба за дві години до пообідньої молитви. Цю історію розповів мені не сам баба, а Рахім-хан. Про бабу я завжди дізнавався від інших людей.

— Аміре, немає нічого гіршого за крадіжку, — сказав батько. — Той, хто відбирає неналежне йому, байдуже, життя це чи паляниця наана... Плював я на нього. А якщо наші з ним стежки перетнуться, то бережи його Бог. Ти розумієш?

Сама думка про те, як баба лупцює злодія, викликала в мене і захват, і невимовний жах.

— Так, баба.

— Думаю, якщо Бог справді існує, то в нього безліч значно важливіших клопотів, аніж те, що я п’ю скотч або їм свинину. Ну, зістрибуй. Від балачок про гріхи мені захотілося випити ще.

Я дивився, як він наповнює склянку біля бару, і міркував, чи скоро ми знову зможемо поговорити так, як оце щойно. Бо, щиро кажучи, мені завжди здавалося, що баба трохи мене ненавидить. Та й не дивно. Зрештою, це ж я убив його кохану дружину, його прекрасну принцесу, хіба ні? І я мусив би бодай про людське око вдатися в батька. Але я не вдався в нього. Зовсім.

У школі ми часто бавились у гру, яка називалася шержанґі — «битва віршів». Ведучим був учитель фарсі, а відбувалося все так: ти декламував строфу з вірша, а твій супротивник мав хвилину на те, щоби відповісти строфою, яка починається з тієї самої літери, якою закінчується твоя цитата. Кожен у класі хотів, щоб я опинився саме в його команді, бо мені ще й одинадцяти не було, а я вже завиграшки цитував десятки віршів Омара Хайяма, Гафіза або ж відому поему «Маснаві», яку написав Румі. Якось я змагався з цілим класом — і переміг. Того ж вечора я розповів про це бабі, та він лише кивнув і пробурмотів: «Добре».

Отакий я собі знайшов порятунок від батькової відчуженості — книжки покійної матері. Книжки, а ще, звісно, Гассан. Я читав усе: Румі, Гафіза, Сааді, Віктора Гюґо, Жуля Верна, Марка Твена, Яна Флемінга. Перечитавши всю материну бібліотеку — крім нудної історичної літератури, історія ніколи мене особливо не цікавила, тільки романи, епіка, — я почав витрачати на книжки кишенькові гроші. Купував по одній щотижня в книгарні біля Кінопарку, а коли не стало місця на поличках, почав складати їх у картонні коробки.