Ловець тіні полностью

Він випив дві чарки горілки, і тепер його хилило в сон, але зовсім не хотілося йти спати.

У приміщенні закладу було людно, і лише він сам сидів за столиком. Він далі крутив у руках ключі від будинку на морі. Коли він звернувся до свого приятеля з проханням, той не став особливо розпитувати. Досить було сказати, що йому треба десь пожити кілька днів, поки не знайде собі постійного житла. З іншого боку, причина для такого прохання була очевидна: досить було поглянути на вираз його обличчя.

Макс був упевнений, що між ним та Сандрою все скінчилося.

У нього в кишені ще лежав футляр з обручкою, від якої вона відмовилася. Якщо по правді, вона його навіть не відкрила, щоб побачити, що всередині.

— Fuck! — промовив, перш ніж хлюпнути решту горілки в склянку.

Він подарував їй своє кохання, оточив увагою — де він помилився? Гадав, що в їхніх стосунках усе добре, а насправді між ними завжди стояв триклятий привид її колишнього чоловіка. Він не був з ним знайомий, не знав його в обличчя, однак той завжди був поряд. Якби Давід не загинув, якби вони просто розлучилися, як мільйони подружніх пар у світі, вона, можливо, почувалася б вільною і змогла б кохати Макса так, як він на те заслуговує.

Так, ось у чому річ: він заслуговував на її кохання, він у цьому не сумнівався.

Однак попри факт, що правда була на його боці, йому невідомо чому хотілося себе ганити. Його провина в тому, що він був занадто бездоганний, — він і сам це знав. Треба було вимагати більше й не догоджати їй в усьому. Можливо, якби він поводився з нею більш відсторонено, усе склалося б інакше. Зрештою Давід був справжнім егоїстом, заради неї не відмовився від своєї роботи кореспондента в «гарячих точках», роз’їжджав по всьому світі. Хоча й добре знав, що Сандра страждає через його відрядження й тривалі чекання без можливості отримати бодай якусь звістку, дізнатися, чи все гаразд у нього і чи взагалі він живий-здоровий.

— Fuck you! — вилаявся він, цього разу звертаючись до привида Давіда.

Треба було й собі поводитися так само, тоді він її, можливо, не втратив би. А тепер доводиться картати себе, заливаючи горе горілкою.

Макс хотів уже був замовити цілу пляшку, не переймаючись тим, що зранку йому треба буде проводити урок у ліцеї, коли раптом помітив жінку, яка, сидячи біля барної стійки, попивала фруктовий коктейль та уважно спостерігала за ним. Вона була дуже вродлива, але неяскравою вродою. «Невимушено спокуслива», — завважив він подумки. Макс підняв догори склянку, хоча вже й порожню, ніби пропонуючи випити за її здоров’я. Звісно, він не належав до того типу чоловіків, що дозволяють собі таке ставлення, але тепер начхати на все.

Вона відповіла, легенько хитнувши своїм коктейлем. Потім рушила до його столика.

— Чекаєш на когось? Можна скласти тобі компанію? — промовила, захопивши його зненацька.

Макс не знав, що відповісти, зрештою відбувся коротким:

— Сідай, якщо хочеш.

— Мене звати Міна. А тебе?

— Макс.

— Міна та Макс: М-М, — промовила весело.

Йому здалося, що він розчув у неї східноєвропейський акцент.

— Ти не італійка.

— Авжеж, я румунка. Проте й ти не схожий на італійця. Чи я помиляюся?

— Я англієць, але живу тут уже багато років.

— Я весь вечір за тобою спостерігаю.

Дивно, а він лише зараз помітив.

— Тебе хтось розлютив?

Максові не хотілося розводитися про свою біду.

— Жінка, з якою ми збиралися тут зустрітися, мене кинула.

— О, то мені сьогодні поталанило, — зауважила вона з хитрою усмішкою.

Він придивився до неї краще: чорна сукня відомого бренду з глибоким вирізом на грудях, нігті тонких пальців з бездоганним червоним манікюром, широкий золотий браслет на лівому зап’ясті, на шиї ланцюжок з діамантом у хтозна-скільки каратів. Він помітив, що макіяж у неї дещо надмірний. А от парфуми, поза сумнівом, були французькі. «Якось вона тут не у своїй тарілці», — подумав він. Він не вважав себе сексистом, однак мусив визнати, що часом оцінював жінок за рівнем добробуту, якого вони вимагали від своїх партнерів. Можливо, через те, що багато хто з них втрачав до нього інтерес, щойно розумів, що він простий викладач у ліцеї. А тому він завжди спершу довго все обдумував і лише потім поглиблював знайомство, аби вони не відшили його першими. Отже, краще не тішити себе ілюзіями щодо цієї: він не міг собі її дозволити. Він би пригостив її напоєм, не сподіваючись ні на що більше, лише щоб мати в обмін за це її товариство. А потім — кожен своєю дорогою.

— Можна запропонувати тобі ще один? — Він кивнув на її коктейль.

Міна знову всміхнулася:

— Скільки грошей у тебе в кишені?

Він не відразу збагнув сенс її такого відвертого запитання.

— Не знаю, а чому ти питаєш?

Вона нахилилася до нього так близько, що він міг відчути її солодке дихання.

— Ти справді не розумієш, що я тут роблю, чи хочеш побавитися таким чином?

Повія? Він повірити не міг.

— Ні, вибач… просто я… — спробував він невдало виправдатися.

Вона на таке весело засміялася.

Він спробував узяти ситуацію під контроль:

— П’ятдесят євро, але я можу зняти ще карткою.