Здавалося, лише одній-єдиній особі було начхати на все це. Ту особу звали Мін, і він був найкращим другом Баттісти Ерріаґи. Високий, кремезний, справжній велетень. Наганяв страху на кожного, хто бачив його вперше, хоча насправді він би й комашини не скривдив. Не те що був недолугий, просто нехитрий. Великий трудяга, який мріяв стати священником.
Баттіста й Мін багато часу проводили разом. Між ними була значна різниця у віці, адже приятелеві Баттісти було вже за тридцять, однак вони на це не зважали. Навіть можна було сказати, що Мін певним чином став Баттісті за батька. Захищав його, давав цінні поради. Ось чому Баттіста не сказав йому нічого про те, що замислив.
Того тижня, коли сталася подія, що мала змінити його життя, юний Ерріаґа зумів долучитися до однієї банди:
Щоб його прийняли, Баттісті довелося пройти через низку іспитів: застрелити свиню, перескакувати через автомобільні покришки у вогні, обікрасти будинок. Він успішно склав усі іспити й у нагороду отримав шкіряний браслет, що був знаком належності до банди. Завдяки тому опізнавальному знаку члени банди мали право на численні привілеї, як-от безкоштовна випивка в барах, дармове обслуговування від повій, а ще їм поступалися дорогою перехожі на вулицях. Насправді ніхто ніяких прав їм не надавав, вони самі їх здобули своєю нахабною поведінкою.
Баттіста долучився до банди лише кілька днів тому, і нова роль його неймовірно тішила. Нарешті він зможе відмити своє прізвище від батьківського боягузтва! Тепер ніхто не наважиться кепкувати з нього, ніхто вже не називатиме його «синком дресированої мавпи»!
Аж поки одного вечора в товаристві нових дружків він не натрапив на Міна.
Побачивши його разом з бандюганами, з отим нахабно-зухвалим поводженням і дурнуватим шкіряним браслетом на руці, давній друг став з нього насміхатися. Навіть назвав «дресированою мавпою», так само як називали батька.
Наміри Міна були добрі, Баттіста знав, що той зрештою хотів лише його застерегти від грубої помилки. Однак така поведінка й вибраний спосіб повчання не залишили йому вибору. Він почав штовхати Міна й махати кулаками, бо знав, що друг не реагуватиме. А той і справді став кепкувати ще дужче.
Баттіста сам не знав, що з ним трапилося, звідки він узяв ціпок і коли завдав першого удару. Він нічого не пам’ятав.
Лише згодом ніби прокинувся від якогось жахливого сну: стояв увесь спітнілий, заляпаний кров’ю, його дружки кудись поділися, покинувши його самого перед тілом найкращого друга, що лежав на землі з розтрощеною головою та усмішкою на вустах.
Наступні п’ятнадцять років Баттіста Ерріаґа провів у в’язниці. Його мати тяжко захворіла, а в містечку, де він народився й виріс, цуралися кликати його навіть отим бридким прізвиськом, що так його дратувало.
Однак смерть Міна, добродушного велетня, який мріяв стати священником, не минула даремно.
Багато років по тому Баттіста Ерріаґа пригадував ту подію, сидячи в літаку, що віз його з Маніли до Рима.
Дізнавшись про те, що сталося в сосновому лісі біля Остії, він купив квиток на перший можливий рейс. Подорожував у економкласі, одягнений непримітно, насунувши на очі кепку з довгим козирком, щоб нічим не відрізнятися від своїх численних земляків, які летіли до Італії на роботу як домашні працівники або прибиральники. Протягом усієї подорожі він ні з ким не розмовляв — боявся, що його можуть упізнати. Таким чином, у нього був час на роздуми.
Прибувши до міста, він винайняв собі номер у скромному туристичному готелі в центрі. І ось тепер сидів на застеленому старим покривалом ліжку й дивився випуск новин по телевізору, щоб дізнатися останню інформацію про страшний злочин того, кого всі в місті вже встигли охрестити римським монстром.
«Отже, це сталося насправді», — промовив він подумки. Це не давало йому спокою. Та, можливо, ще був час усе виправити.
Ерріаґа вимкнув аудіо в телевізорі й підійшов до столика, на якому поклав свій планшет. Натиснув кнопку на планшеті, увімкнув аудіозапис.
«…Колись давно… Це сталося вночі… І всі помітили, куди увігнано ножа… настав його час… діти померли… нещирі носії нещирої любові… і він повівся з ними безжально… соляного хлопчика… якщо його не зупинити, він сам не зупиниться».
Усього кілька фраз загадкового повідомлення, залишеного у сповідальні Сант-Аполлінаре, якою користуються злочинці для спілкування з поліцією.
Ерріаґа знову повернувся до німого екрана телевізора. «Римський монстр, — повторив він подумки. — Бідолашні дурники, вони навіть не уявляють, яка страшна небезпека нависла над ними».
Вимкнув телевізор дистанційним пультом. На нього чекала робота, однак слід поводитися обережно.
Ніхто не повинен був знати, що Баттіста Ерріаґа перебуває в Римі.
— Лялька???
— Так, синьйоре!
Віцеквестор Моро перепитав, щоб упевнитися, що він усе зрозумів правильно. Сандра, яка до цього була твердо переконана, тепер засумнівалася.
