— Але ніколи більше не смійте тримати мене в невіданні, як зробили це у випадку з Астольфі. Я повинен завжди бути в курсі всіх дій моїх підлеглих, навіть того, про що вони думають.
Зіткнувшись із суворою рішучістю віцеквестора, Сандра збентежилася й похнюпилася.
— Добре, синьйоре, — слухняно відповіла.
Моро помовчав якусь хвилину, потім змінив тон:
— Ви приваблива жінка.
Сандра не очікувала від нього компліменту й зашарілася. Їй здалося недоречним, що керівник висловлює компліменти.
— Як давно ви не тримали в руках зброю?
Сандру те запитання віцеквестора збентежило, бо жодним чином не було продовженням щойно сказаного ним.
— Я щомісяця тренуюся на полігоні, згідно з приписаною процедурою, але так ніколи й не подала рапорта з проханням долучити мене до переліку тих, хто виконує активну патрульну службу.
— У мене є план, — оголосив Моро. — Щоб виманити чудовисько з лігва, я вирішив спіймати його на живця: звичайні автівки зі звичайними на вигляд закоханими парочками, а насправді — переодягненими в цивільне агентами та агентками. Починаючи із цієї ночі, вони курсуватимуть околицями столиці, щогодини пересуваючись у нове місце. Я назвав цю операцію «Щит».
— Удавані закохані парочки!
— Авжеж. Однак нам бракує агенток, ось чому я запитав, чи ви ще вмієте користуватися зброєю.
— Синьйоре, я не певна.
— Я звільняю вас від зміни цієї ночі, але завтра хочу, щоб ви були. Нам потрібні всі ресурси, щоб…
Слова віцеквестора урвав телефонний дзвінок. Він відповів, цілком забувши про Сандру, а та не знала, як поводитися.
Під час розмови Моро обмежився короткими, сухими відповідями, так ніби просто вислуховував інформацію. Тривало це недовго, і, тільки-но розмова закінчилася, він знову повернувся до Сандри.
— Щойно завершили огляд системи каналізації відділку медично-судової експертизи. Мені шкода, агентко Веґа, там не знайшли ніякої ляльки й нічого такого, що могло бути на неї схоже.
Сандра ще більше засмутилася. Вона так сподівалася, що добра новина могла бодай якось допомогти їй заслужити довіру керівництва.
— Як же, синьйоре?! Запевняю вас, що я доторкнулася до чогось кінчиками пальців, мені це не привиділося, — наполягала вона схвильовано.
Моро помовчав хвилину.
— Можливо, це вам здасться неважливим… та коли ви розказали мені, що лікар, перш ніж накласти на себе руки, викинув щось в унітаз, я попросив судмедекспертів перевірити руки померлого. Хтозна, може, нам поталанить принаймні цього разу.
Сандра не вірила у фортуну, однак тепер сподівалася на везіння.
— На одній руці знайшли сліди сульфату алюмінію-калію. — Він знову помовчав. — Ось чому ми не змогли знайти тієї речі, до якої ви доторкнулися, агентко Веґа: вона розчинилася у воді зливу. Хай би що то було, воно було зроблене із солі.
Рим свого часу заснували на вбивстві.
Згідно з легендою, Ромул убив свого брата Рема, назвавши місто своїм ім’ям і ставши його першим царем.
Але то було тільки перше із цілої серії кровопролить. Епопея Вічного міста налічує численні убивства; інколи важко навіть збагнути, які з них є плодами фантастичних міфів, а які — справжніми фактами, що мали місце в історії. Можна було з певністю стверджувати: велич Рима живилася кров’ю. Це тривало роками, століттями, свою частку доклало до справи папство.
Отже, чому дивуватися, якщо місто ще й досі потайки святкувало насильницьку смерть?
Космо Бардіті виявився чоловіком слова: роздобув для Маркуса перепустку на приватну вечірку, що мала відбутися тієї ночі й була присвячена такій моторошній події, як випадок у лісі під Остією. Пенітенціарій гадки не мав, що на нього чекало, однак зайшов до телефонної кабіни автобусного вокзалу Тібуртіна та уважно прослухав звукове повідомлення, яке залишив йому інформатор у скриньці голосової пошти.
«Кожен запрошений має власний літеро-цифровий код. Ти повинен вивчити його напам’ять, нізащо не записуй!»
Чи й не складність! Пенітенціарії взагалі ніколи не робили нотаток, щоб не ризикувати, залишаючи повсюди сліди свого існування.
«689А473СS43».
Маркус повторив код подумки.
«Зустріч опівночі».
По тому Космо назвав адресу в районі Аппієвого шляху[11]. Запам’ятав і її.
Маркус подумав, про що могло йтися. Хай там як, але задоволений голос Космо вселяв надію.
Повідомлення завершувалося попередженням:
«Якщо вирішиш податися на віллу, потім передумати уже не вийде. Як зайдеш, назад дороги не буде».
Район Аппієвого шляху дістав свою назву від римського цензора та консула Аппія Клавдія Цека, за чиїм наказом її проклали 312 року до нашої ери.
