— Синьйоре, чи у вас була нагода подумати над моєю гіпотезою, що саме убивця нафарбував губи Діані Дельґаудіо? Я дедалі більше вірю тому, що він її потім ще й фотографував. Інакше навіщо такий клопіт?
Моро зупинився перед двома робочими місцями за комп’ютерами. Нахилився до одного з екранів, щоб щось перевірити, і відповів, не повертаючи до неї голови:
— Ота історія з губною помадою… Так, я думав про це; гадаю, ви маєте рацію. Я наказав, щоб її додали то переліку. — І ткнув пальцем на стіну в них за плечима.
Там висіла велика таблиця з переліком усіх елементів справи, визначених у результаті аналізу актів слідчої групи та медично-судових експертів. Їх було наведено в стовпчик.
Балістична експертиза встановила вид зброї убивці: револьвер
— Ходімо зі мною, — промовив Моро, обірвавши її роздуми. — Я хочу вам дещо показати.
Він привів її до сусідньої кімнати. Там було тісно, жодного вікна. Єдине освітлене місце — стіл посередині. Увагу Сандри відразу привернули стіни навколо, цілком покриті фотографіями з місця злочину — як загальним планом, так і окремі деталі. Фотоогляд, розпочатий нею, продовжили колеги зі слідчої групи, які здійснювали перевірку, виміри та проводили різноманітні аналізи.
— Мені подобається приходити сюди, щоб подумати, — мовив Моро.
І Сандра пригадала сказане Маркусом: шукати винуватця слід на місці злочину. «Убивця ще тут, хоч ми його й не бачимо. І ми повинні полювати на нього саме тут, а не деінде», — так сказав пенітенціарій.
— Ось тут ми його і вполюємо, агентко Веґа. В оцій кімнаті.
Сандра на мить відволіклася від знімків на стінах і тепер повернулася до Моро. Аж тут помітила на залитому світлом столі два пакунки з прозорого целофану — як ті, у яких видають білизну в пральні. Усередині лежав складений одяг. Поліціянтка його впізнала. Він належав Діані Дельґаудіо та Джорджо Монтефйорі. Той самий, який вони так ретельно вибрали для свого побачення і який потім покидали абияк на заднє сидіння автомобіля, де на них і напали.
Сандра дивилася на одяг з відчуттям смутку й тривоги. Адже виникало враження, ніби на столі лежали його власники, поряд одне з одним.
Вишукані, як подружжя привидів.
Не було ніякої потреби в тому, щоб той одяг прали, адже ніяких плям крові на ньому не виявили. І до переліку доказів вони теж не належали.
— Ми повернемо його родинам, — промовив Моро. — Мати Джорджо Монтефйорі вже кілька разів приходила й просила, щоб їй повернули особисті речі сина. Не знаю навіть, чому вона так наполягає. Здається даремною справою, на перший погляд — справжнє безглуздя. Однак кожен на свій лад переживає горе. А надто коли йдеться про батьків. Інколи навіть здається, що горе й біль позбавляють їх розуму. І тоді їхні прохання стають абсурдними.
— Я чула, що Діані Дельґаудіо поліпшало; можливо, вона справді зможе нам допомогти.
Моро похитав головою та гірко посміхнувся:
— Якщо ви маєте на увазі те, що пишуть у газетах, то для неї було б краще, якби вона не пережила хірургічної операції.
Сандру такі слова захопили зненацька:
— Що ви маєте на увазі?
— А те, що вона залишиться у вегетативному стані. — Моро підійшов до неї майже впритул. — Коли все це закінчиться й ми нарешті поглянемо в обличчя убивці, то почуватимемося такими йолопами, агентко Веґа! Дивитимемося та думатимемо, що він геть не такий, яким ми його собі уявляли. Насамперед зазначимо, що ніякий він не монстр, а звичайна людина, як оце ми. Ба більше, ще й схожий на нас. Подлубаємося в його недолугому житті пересічного чоловіка і не знайдемо нічого, окрім нудьги, недалекості та злоби. Дізнаємося, що йому таки подобається убивати людей і разом з тим він ненавидить тих, хто знущається з тварин, що він дуже любить собак. Що в нього є діти, родина, навіть хтось такий, хто його щиро любить. Уже не боятимемося його, ще й дивуватимемося із самих себе, що дали такій нікчемній особі так легко себе обдурити.
Сандра стояла як укопана, вражена словами віцеквестора. Ніяк не могла збагнути, навіщо він її сюди привів.
— На цей час ви виконали чудову роботу, агентко Веґа.
— Дякую, синьйоре.
