Несподівано Маркус відчув, що його нудить. Він розвернувся і, розштовхуючи натовп ліктями, вибрався до кутка залу. Обперся однією рукою об стіну, глибоко вдихнув. Йому кортіло спорожнити шлунок, таким чином звільнитися від якоїсь частки хімічного наркотику й піти звідти. Але він розумів, що його організмові буде не так легко отямитися від отого своєрідного калейдоскопічного трансу. До того ж не можна було відмовитися від справи саме зараз. Треба було йти до кінця, іншого виходу не було.
Саме тієї миті він, підвівши голову, помітив чийсь силует, що спостерігав за виставою, тримаючись осторонь. На незнайомцеві був халат чи, можливо, плащ або великий піджак. Та вразило Маркуса не це, а незрозумілий чорний предмет, що стирчав з-під поли широкого одягу. Незнайомець намагався його приховати. Предмет своїми обрисами нагадував пістолет.
Маркус подумав, як це той зміг пронести його на вечірку. Хіба їх усіх не обшукували на вході? Але згодом зрозумів, що то була зовсім не зброя.
Він згадав слова Сандри щодо губної помади, якою вбивця підмалював губи Діани Дельґаудіо.
«Я гадаю, що він її фотографував. Я майже впевнена в цьому».
«То це він прийшов сюди за сувеніром», — вирішив пенітенціарій. Тоді він відступив від стіни й рушив до незнайомця. Поки йшов, намагався роздивитися його обличчя. Але то було все одно, що дивитися на міраж: що ближче він підходив, то більше все розмивалося перед очима.
Незнайомець його, мабуть, помітив, тому що розвернувся в його бік.
Маркус відчув на собі силу отих двох чорних очей, що буравили його, як голки, пришпилювали на місці, як метелика в рамці. Пенітенціарій зібрав волю в кулак, змусив себе йти вперед, однак незнайомець відступав. Маркус наддав ходи, але рухатися швидко було неможливо: все одно, що рухатися в океані води, змішаної з піском.
Силует незнайомця почав віддалятися від нього, час від часу він оглядався, щоб переконатися, чи Маркус іде слідом.
Пенітенціарій намагався не відставати, та це було нелегко. Він навіть простягнув уперед руку в марному сподіванні зупинити незнайомця. Однак дихання вже пришвидшилося, ніби він рухався схилом угору. І тут йому майнула одна думка. Він зупинився й зачекав, поки незнайомець озирнеться.
Коли це сталося, пенітенціарій перехрестився у зворотному напрямі.
Незнайомець уповільнив крок, ніби намагаючись збагнути зміст того жесту. Зрештою рушив далі.
Маркус пішов уперед і побачив, як чорний силует вислизнув через засклені двері, що вели надвір. Напевно, саме через неї незнайомець і потрапив до вілли, уникнувши таким чином перевірок охорони. Згодом він сам переступив поріг, і в обличчя йому вдарив потік свіжого нічного повітря, від якого на мить запаморочилося в затуманеній дією наркотиків голові.
Темний силует рухався в напрямку лісу і вже відійшов доволі далеко. Маркус не мав наміру його відпускати.
«…якщо його не зупинити, він сам не зупиниться».
Та саме тієї миті, коли він поступово приходив до тями, якийсь важкий предмет ударив йому в потилицю. Біль охопив, як блискавка. Хтось напав на нього ззаду. Падаючи, він відчув, що втрачає свідомість. І вже непритомніючи, за кілька сантиметрів він побачив взуття нападника: той був у
Вітер зривався несподівано. Потім стихав.
Прогноз погоди на ту ніч передбачав велику бурю. Поміж деревами проглядало похмуре, сіре небо. Потім холод ще більше посилився, як передвістя.
А вона була у своїй недолугій мініспідниці.
— Як гадаєш, може, поцілуємося?
— Іди ти знаєш куди, Стефано! — відповіла вона.
Це ж треба, щоб з усіх колег, які могли випасти їй у цю зміну, трапився саме оцей телепень Карбоні!
Вони зупинилися в посадці за містом, у білому
Намагатися впіймати вбивцю таким чином — усе одно, що намагатися виграти в національній лотереї з першої спроби.
До того ж було щось сексистське в тому, як її залучили до участі в операції.
Як і решту жінок, її відібрали насамперед за зовнішністю. Доказом того, що критерій відбору колег-чоловіків був інший, став її сьогоднішній напарник Стефано Карбоні, слизький тип, найнепривабливіший з усіх чоловіків у квестурі.
Вона вже вирішила, що наступного дня обов’язково поговорить з іншими жінками, залученими до операції тієї ночі. І вони звернуться до профспілки.
Та була ще й інша правда, у якій Пія Рімонті не хотіла собі зізнатися. Власне, вона боялася. І отой холодок, що піднімався по ногах, ніяк не можна було пояснити мініспідницею.
Час від часу вона тягнулася рукою до відсіку у дверцятах, щоб намацати ручку пістолета. Знала, що він там, але той дотик дарував їй відчуття безпеки.
