Хтозна чому, але перше, що він пригадав, — образ розчленованої черниці у Ватиканських садах рік тому. Утім відразу відігнав його думкою про Сандру, про поцілунок, що ним вона в нього на очах обмінялася з іншим чоловіком, у якого була закохана, про їхню зустріч у лісі біля Остії. Потім пригадав і решту… Звукореєстратор у церкві Сант-Аполлінаре, слова Клементе: «Над Римом нависла велика небезпека. Те, що сталося минулої ночі, може мати серйозні наслідки». Соляний хлопчик… І нарешті вечірка з бридкою оргією, на якій він побував минулої ночі, чоловічий силует, що мав при собі фотоапарат, погоня під дією наркотиків, удар по голові. Останнє, що він пам’ятав, — ноги свого нападника, коли той ішов геть. У синіх черевиках.
Хтось оберігав загадкового незнайомця.
Нарешті Маркус зміг звестися на ноги. Відчував перші ознаки переохолодження. Хтозна, коли у своєму минулому житті, перш ніж настала цензура амнезії, його тіло навчилося витримувати холод.
Бліде світло ранку надавало саду вілли химерного вигляду. Пенітенціарій повернувся до засклених французьких дверей, через які він раніше вийшов, однак тепер вони були зачинені. Спробував штовхнути, але сили було замало. Тоді він підняв каменюку й кинув у скло. Потім просунув руку в розбиту шибку й відчинив ручку зсередини.
У будинку він не побачив ані найменших слідів минулої вечірки. Вілла справді здавалася покинутою кілька десятків років тому. Меблі покриті білими чохлами, у повітрі — запах затхлості.
Невже це все йому лише привиділося? Невже це все наслідок сильного наркотику, який він випив? І тут він помітив одну дрібницю — аномалію, — яка переконала його в реальності власних спогадів.
Він ніде не зауважив пилу.
Кругом було аж занадто чисто; патина покинутості ще не лягла на речі.
Він стягнув білий чохол з одного з диванів і накинув собі на плечі, щоб зігрітися. Потім спробував натиснути на вмикач, але струму не було. Тоді він поволі пошкандибав нагору сходами в пошуках туалету.
Знайшов один у спальні.
Через жалюзі до кімнати сочилося слабке денне світло. Маркус кілька разів сполоснув обличчя в раковині умивальника. Потім підвів голову й поглянув на власне відображення у дзеркалі. Кругом очей — чорні кола від удару по голові. Можливо, ознака серйозної черепної травми.
Він пригадав Космо Бардіті, його повідомлення в скриньці звукової пошти:
«Космо», — тихо пробурмотів Маркус. Він розповів йому про вечірку, знайшов спосіб, щоб Маркуса туди впустили. Невже це він його зрадив?
Однак інтуїція підказувала: Космо тут ні до чого. Це сталося тому, що він переслідував незнайомця в темному. Та, може, причина не в переслідуванні, а в тому, що він спровокував незнайомця, перехрестившись навпаки. А той не зумів розшифрувати його знак. Хоча Маркус через дію наркотиків не зміг роздивитися обличчя загадкового гостя, він добре пам’ятав, як той зупинився й уважно поглянув на нього.
Однак хтось інший зумів.
Слід було повідомити про все Клементе, а потім зв’язатися з Космо й дізнатися, чи немає в нього новин для Маркуса. Та найбільше тієї миті йому кортіло вшитися геть з вілли.
Трохи згодом він увійшов до бару на станції. Жінка за барною стійкою вирячилася на нього так, ніби побачила мерця.
Маркус все ще непевно тримався на ногах, ледве зміг доплентатися туди. Вигляд у нього був, напевно, справді жахливий. Він понишпорив у кишенях, шукаючи дрібних грошей, зрештою поклав на стійку перед касою кілька євро.
— Каву, будь ласка.
Поки чекав, коли йому приготують замовлений напій, підвів очі до екрана телевізора, що висів у кутку.
Кореспондент випуску новин вів репортаж з якогось безлюдного місця за містом. За його спиною снували агенти поліції. В одному з них Маркус упізнав Сандру.
— …Убитих минулої ночі поліціянтів звали Стефано Карбоні та Пія Рімонті, — говорив журналіст. — Щоб розправитись із ними, вбивця скористався тією самою схемою, що й першого разу: вистрілив у груди чоловікові, а потім — у живіт жінці. Можливо, побачив, що вона озброєна. Однак не вбив її відразу; спершу поранив, потім прив’язав до дерева і завдав численних ударів ножем. Наскільки нам відомо зі слів патологоанатома, тортури тривали доволі довго. У наступних випусках ми повідомимо вам інші подробиці…
Маркус побачив у кутку телефонну кабіну. Забув про каву й кинувся до кабіни. Набрав номер голосової скриньки і вже хотів був залишити повідомлення, коли механічний голос автовідповідача повідомив, що в ній уже був один непрослуханий запис.
Пенітенціарій увів власний код і зачекав. Він був майже упевнений, що почує голос Клементе, коли виявилося, що той належав Космо Бардіті.
Він надіслав ще одне повідомлення після попереднього, залишеного минулого вечора. Та, на відміну від першого, тон голосу аж ніяк не можна було назвати спокійним; цього разу в ньому вчувалося глибоке хвилювання, до якого примішувався справжній, неприхований острах.
