На всіх моделях лежав товстий шар пилу, від чого кімната скидалася на цвинтар старого мотлоху. «Можливо, так воно й було: їхній творець, завершивши роботу, втрачав до них інтерес. Адже в нього не було нікого, кому він міг би показати свої творіння», — подумав Моро, поглянувши на заповнену недопалками попільничку. Тут час та самотність стали вірними спільниками, і за доказ цього союзу правили сигарети.
Слідчі експерти, озброївшись ультрафіолетовими лампами та фотографічними пристроями, уважно продивлялися весь отой мотлох. У Моро виникло враження, ніби він випадково став свідком трощі в мініатюрі.
На кухні двоє експертів випорожнювали й переписували вміст старого холодильника, якому, зважаючи на модель, було щонайменше років тридцять. Там теж панував безлад, ніби харчі туди звалювали абияк, рік за роком.
Третя — ванна кімната. Білий кахель, ванна з пожовклою емаллю, унітаз, поряд з яким лежала купа журналів і кілька рулонів туалетного паперу.
Над умивальником на поличці — лише балончик з пінкою для гоління та пластмасове лезо.
Моро й сам після невдалого першого шлюбу тепер холостякував. Однак подумав: це ж як треба було себе зневажати, щоб жити в такому запустінні?
— Астольфі був самітником і житло своє перетворив на справжній смітник.
То озвався комісар Креспі. Саме на нього було покладено обшук.
Віцеквестор повернувся до нього:
— Ви не залучили Веґу?
— Ні, синьйоре. Коли вона мене запитала, я відповів, що нічого важливого ми тут не знайшли. Натякнув їй, що Астольфі з’їхав з глузду й під впливом чергового психічного нападу, не маючи певної мети, прибрав предмет доказу з місця злочину.
— Гаразд, — задоволено кивнув Моро, хоча й не був упевнений, що Сандру Веґу таке пояснення задовольнить і в неї не виникне додаткових запитань. Вона була, як йому здавалася, надто спритною та розумною, щоб на цьому вгамуватися. Утім, можливо, така версія на деякий час її заспокоїть. — А що кажуть сусіди Астольфі?
— Деякі з них досі не знали, що він помер.
Похорон відбувся цього ранку, однак без присутніх. Як сумно, думав Моро, що нікому не було діла до смерті судмедексперта. Той чоловік створив навколо себе порожнечу. Він зробив це навмисне й підтримував роками відстань між собою та живим світом. Єдиними, з ким він вступав у контакт, були тіла померлих на столі патологоанатома. Його житло свідчить, що він долучився до їхньої мовчазної гвардії раніше, аніж того дня, коли наклав на себе руки.
— Він залишив заповіт? Кому відійде його власність?
— Ніякого заповіту й жодних родичів, — відповів Креспі. — Можете уявити собі такий рівень самотності?
Ні, такого Моро не міг собі уявити. Але з власного досвіду знав, що такі люди трапляються. Це вже не вперше йому доводиться стикатися з подібними випадками, з особами, що мали неймовірний дар невидимості. Їх помічали лише після їхньої смерті, коли сморід їхніх трупів доходив до житла сусідів. Та вже після прибирання тіл від них не залишалося нічого, можна було повертатися в забуття, ніби їх ніколи й не існувало.
Однак після Астольфі щось залишилося. Щось таке, через що його вже не забудуть.
— Хочете побачити решту? — запитав Креспі.
«Деякі речі знати небезпечно, — вкотре подумав Моро, — про деякі речі краще не знати». Але він належав до осіб, які не могли із цим погодитися.
— Авжеж, погляньмо.
Потрібна кімната була остання по коридору. Саме там вони це знайшли.
У кімнаті стояло односпальне ліжко, на якому спав Астольфі. Поряд на тумбочці з мармуровою поверхнею побачили механічний будильник, настільну лампу, склянку з водою та незмінну попільничку.
Ще там була шафа для одягу з темного дерева — на вигляд дуже важка, — крісло з потертого оксамиту й вішак для одягу. Люстра на три лампи, вікно з опущеними жалюзі.
Звичайна собі спальня.
— Я приїхав автівкою таємного спостереження, — сказав Моро. — Хочу, щоб усі знахідки непомітно перевезли до квестури. А тепер розповідайте все…
— Ми перевірили вміст усіх меблів, — пояснив Креспі. — Той божевільний нічого не викидав. Враження було таке, ніби ми день за днем колупалися в його марному існуванні. Він накопичував речі, але не мав спогадів. Найбільше мене вразило те, що ми не знайшли його дитячих світлин, світлин його батьків. Жодного листа від друзів, жодної листівки.
«Накопичував речі, але не мав спогадів», — повторив подумки Моро, озираючись довкола. Невже справді можна було жити отак, без якоїсь мети? Утім Астольфі, можливо, лише хотів змусити їх так вважати?
За кожною людиною схований цілий світ найстрашніших таємниць.
— Ми вже майже закінчили огляд квартири й хотіли були покинути її, коли…
— Що сталося?
Креспі повернувся до стіни біля дверей.
— Отут, на стіні, три вимикачі, — звернув він увагу віцеквестора Моро. — Першим умикається люстра, другий з’єднано з настільною лампою на тумбочці. А третій? — Комісар помовчав. — У старих будинках трапляється, що там є такі вимикачі, якими вже давно не користуються. Стирчать собі зі стіни роками, аж поки мешканці взагалі не забувають, навіщо вони там.
