Нічна лампа у формі зірки м’яко освітлювала приміщення. У ліжечку солодко спала білява дівчинка. Спала на бочку, із соскою в роті, склавши обидві долоні під щічку. Ніжками скинула набік ковдри. Маркус підійшов і несподівано для самого себе поправив їх.
Постояв поряд кілька секунд, дивлячись на неї і думаючи: а чи не вона і є тією самою нагородою йому за те, що врятував життя Космо три роки тому? Адже зрештою в існуванні цього нового життя є певною мірою і його власна заслуга.
«Зло — це правило, добро — виняток з правила», — нагадав він сам собі.
А тому — ні, він тут був узагалі ні до чого. Вирішив негайно забиратися із цього дому, де почувався недоречним.
Та саме тієї миті, коли він уже ступив був крок до дверей, його погляд упав на обкладинку книжки, що лежала на столику біля ліжка. То була збірка казок, яку Космо подарував доньці минулого вечора. Від назви книжки йому ніби кулаком ударили під дих.
«Неймовірна історія скляного хлопчика».
***Третій урок Клементе влаштував йому одного спекотного літнього дня.
Вони домовилися зустрітися на П’яцца-Барберіні, щоб прогулятися вулицею з однойменною назвою, перш ніж заглибитися в провулки, що вели до фонтана Треві.
Звідти рушили далі, пробираючись через натовп туристів, які товклися навколо знаменитого водограю з наміром зробити світлину та за давнім ритуалом кинути у воду монети: вважалося, що кожний, хто кине монету в Треві, обов’язково ще повернеться до Рима в майбутньому.
У той час як гості оглядали Вічне місто, захоплюючись його красою, Маркус дивився на них, добре усвідомлюючи, наскільки він далекий від решти людства. Його доля була подібна до тіней, що мерехтіли по стінах, утікаючи від сонячного світла.
Того дня Клементе здавався дивовижно спокійним. На його думку, підготовка Маркуса тривала чудово, і він був переконаний, що той уже зовсім скоро буде готовий до виконання покладеної на нього місії.
Їхня прогулянка закінчилася перед церквою Сан-Марчелло-аль-Корсо, яка своїм вишуканим вигнутим фасадом у барочному стилі ніби хотіла обійняти вірян.
— Ця церква дає нам усім дуже важливий урок, — заявив Клементе.
Щойно вони зайшли всередину, їх огорнуло несподіваною свіжістю. Немовби війнуло диханням мармуру. Приміщення було невелике, з єдиною центральною навою і п’ятьма капелами з боків.
Клементе рушив до центрального вівтаря, над яким висіло прекрасне розп’яття з темного дерева — робота невідомого майстра сієнської школи живопису чотирнадцятого століття.
— Поглянь на цього Христа, — звернувся він до Маркуса. — Чудовий, чи не так?
Маркус кивнув. Однак ніяк не міг збагнути: мав на увазі Клементе майстерність автора чи як священник захоплювався духовним значенням самого символу.
— Мешканці Рима вважають, що це розп’яття — чудотворне. Ти маєш знати, що оця церква в такому вигляді, якою ми бачимо її тепер, була відбудована після того, як її знищила страшна пожежа, що сталася 23 травня 1519 року. Єдине, що врятувалося від полум’я, — оцей Христос, якого ти бачиш на вівтарі.
