— Убивство двох поліціянтів сталося через два дні після нападу на закоханих у сосновому лісі біля Остії, — вів далі Клементе. — Минуло ще два, і якщо убивця діє за якимось своїм планом, то цієї ночі він знову нападе.
— Але минулої ночі падав дощ, — нагадав пенітенціарій.
— І що?
— Соляний хлопчик, пам’ятаєш? Він боїться води.
Та гіпотеза з’явилася в нього вночі, коли він під дощем покинув інститут «Гамельн». Схильність до повторюваних убивств, що характеризує серійних кілерів, передбачає певні стадії: фантазія, планування, здійснення. Разом з тим, після нападу вбивця зазвичай втамовує свій інстинкт хижака спогадом про скоєне та відчуває втіху на більш-менш тривалий час. Але ж у цьому випадку занадто короткий інтервал між двома нападами вказував на те, що вбивця мав на умі якийсь власний, добре продуманий план. І що скоєні вбивства були лише віхами на певному шляху до великої мети, що наразі залишалася невідомою.
Поклик до вбивства, однак, був не потребою, а метою.
І хай би яка вона була, римський монстр не виходив з ролі, що її сам для себе вигадав. Усією своєю поведінкою він ніби давав зрозуміти: соляний хлопчик з інституту «Гамельн» анітрохи не вилікувався від своєї патології. Ба більше, вона в нього посилилася.
— Він діє за сценарієм, — заявив Маркус. — А дощ — одна з його складових. Я перевіряв: цієї ночі буде дощ. І якщо я маю рацію, то він нападе завтра або післязавтра.
— Отже, скільки в нас часу в запасі? Тридцять шість годин? — запитав Клементе. — Менше ніж тридцять шість годин, щоб зрозуміти, що в нього на думці. Наразі можемо лише стверджувати, що він дуже хитрий. Йому подобається убивати, йому подобається викликати подив, він хоче посіяти паніку, але ми досі не зрозуміли, чим він керується у своїх вчинках. Чому саме закохані парочки?
— Казка про соляного хлопчика, — відповів Маркус і потім розповів приятелеві про збірки казок, що їх використовували в інституті «Гамельн» як терапію, розроблену особисто професором Джозефом Кроппом. — Гадаю, монстр намагається розповісти нам свою власну казку. Убивства — це не що інше, як розділи цієї казки. Він творить її наживу, однак у його розповіді криється історія з минулого — історія, сповнена болю та насилля.
— Убивця-оповідач.
Зазвичай серійних кілерів поділяли на категорії, залежно від їхнього
Але оповідачі потребували публіки для своїх творінь. Ніби постійно шукали похвали за те, що роблять, навіть у формі страху.
У цьому й полягала причина, що підштовхнула його залишити повідомлення у сповідальні за п’ять днів до вбивства.
«…колись давно… Це сталося вночі… І всі помітили, куди увігнано ножа… настав його час… діти померли… нещирі носії нещирої любові… і він повівся з ними безжально… соляного хлопчика… якщо його не зупинити, він сам не зупиниться».
— На запису в Сант-Аполлінаре він говорив про минуле, ніби казку розповідав, — сказав Маркус. — А перша фраза, від якої ми чуємо лише уривок, розпочиналася словами «Жив собі колись давно…»
Клементе почав розуміти.
— Він не зупиниться, поки ми не зрозуміємо змісту цієї історії, — додав Маркус. — Однак наразі монстр — це не єдина наша проблема.
Їм доводилося воювати на два фронти.
З одного боку їм протистояв безжальний убивця. А з другого — ціла команда його спільників, що намагалися приховати цю справу, убиваючи та збиваючи зі сліду. І все це — ціною власного життя. Отже, доведеться їм на певний час відкласти вбік думки про убивцю-оповідача й зосередитися на другому аспекті справи. Маркус скористався цим, щоб розповісти Клементе про свої останні відкриття.
Розпочав з оповіді про патологоанатома Астольфі, який приховав доказ із місця злочину. Можливо, статуетку із солі. Потім розказав про Космо Бардіті й про те, як той натрапив на правильний слід через збірку казок про «скляного хлопчика», яку йому продав Нікола Ґаві.
Саме розпитування Бардіті в різних розважальних закладах привернуло увагу того, хто його вбив і видав смерть за самогубство. Той самий зловмисник, що намагався ліквідувати Ніколу Ґаві за допомогою ножа і що напав на Маркуса під час вечірки на віллі біля Аппієвого шляху: невідомий у синіх черевиках, старий з блакитними очима, який мешкав у підвалі інституту «Гамельн».
— Астольфі та отой старий є доказом того, що хтось намагається приховати правду і, можливо, захистити, — дійшов висновку Маркус.
— Захистити? Звідки тобі знати?
