— Я до тебе не чіпляюся, — сказав він, підійнявши догори обидві руки, ніби вибачаючись. — Але мені справді треба комусь про це розповісти…
Сандра уважно поглянула на нього: хай би який тягар був у нього на серці, він заслуговував на те, щоб його вислухали й допомогли від нього звільнитися. Можливо, з незнайомою людиною йому було б легше про це говорити.
— Я на роботі, повинна закінчити зміну. Але ти йди, я потім до тебе приєднаюся.
Минула ще година, перш ніж Сандра змогла звільнитися. Весь цей час вона намагалася зрозуміти, що так мучило того чоловіка. А ще до цих думок доєднувалися її власні: коли ж вона нарешті насмілиться поговорити з Максом.
Зрештою, як і обіцяла, вирушила до бару.
Іван сидів за одним зі столиків із чаркою міцного алкогольного напою. Її поява, здавалося, підбадьорила чоловіка, у його погляді було невиразне очікування.
Сандра сіла навпроти.
— Ну, то що там у тебе?
Іван пустив очі під лоба, ніби так йому було легше дібрати слова:
— Я сучий син. Справжній покидьок. Але я справді дуже її кохав.
Сандрі було невтямки, що сподвигло його до такого самозвинувачення, але вона промовчала.
— Пія була чудовою дівчиною, вона нізащо б не завдала мені шкоди. Казала, що наші стосунки для неї — найважливіше в житті. Вона тільки й чекала, щоб я запропонував їй одружитися. А я все зіпсував…
Сандра помітила, що Іван соромився поглянути їй в очі. Вона простягла руку й легко доторкнулася до його руки:
— Якщо ти її більше не кохав, твоєї провини в цьому немає.
— Насправді я дуже її кохав! — палко заперечив він. — Але тієї ночі, коли вона померла, я її зрадив.
Сандру приголомшило його зізнання. Вона повільно прибрала руку.
— У мене була ще одна дівчина, уже давно. І не перша.
— Не знаю, чи мені слід це слухати.
— А ти послухай!
Здавалося, він її умовляв.
— Тієї ночі я знав, що Пія на роботі й не зможе мені зателефонувати, а тому скористався цим, щоб зустрітися з іншою дівчиною.
— Ну, годі з мене! — Сандрі аж ніяк не хотілося слухати решту.
— Ти ж поліціянтка? То слухай!
Сандру збентежила його поведінка, але вона вирішила не сперечатися й вислухати.
— Я нікому не розповідав цього раніше, аби мене не вважали покидьком. Що сказали б про мене наші друзі, її батьки? А всі інші? Про її смерть говорять на всіх телеканалах, усі мої знайомі стали б мене засуджувати. Я повівся як нікчемний боягуз.
— І чого саме ти не розповів?
Іван вирячився на неї, у його очах бовтався страх. Сандрі здалося, він от-от заплаче.
— А того, що мені дзвонили з номера Пії тієї ночі, коли вона загинула.
Сандра відчула, як похололо в ногах, як покривається дрижаками спина. Отже, неправда, що монстр не залишив для них нічого на місці злочину. Щось таки та було.
— Що ти верзеш?
Чоловік понишпорив у кишені й за мить поклав на стіл мобільний. Напевно, той самий, який викинув до урни раніше. Повільно підштовхнув його до Сандри.
— Я тоді його вимикав, — пояснив він, — але згодом знайшов повідомлення в голосовій пошті.
Він вирішив знайти прихисток в одній з конспіративних квартир.
У власності Ватикану їх було кілька, розкиданих по різних кварталах Рима. Ішлося про надійні помешкання, зазвичай порожні оселі в багатоквартирних будинках. Про всяк випадок там завжди зберігали запас харчів, ліків, стояло ліжко для відпочинку, був комп’ютер з виходом в інтернет і насамперед — телефон із захищеним зв’язком.
Тієї ночі Маркус скористався ним, щоб зателефонувати Клементе й сказати, що йому треба з ним поговорити.
Той прийшов десь об одинадцятій ранку. Коли пенітенціарій відчинив йому двері, то ніби побачив себе в дзеркалі, бо за виразом його обличчя відразу зрозумів, який жалюгідний вигляд він має.
— Хто це тебе так?
Маркус отримав черепну травму під час вечірки на віллі біля Аппієвого шляху, на нього напав Нікола Ґаві, а потім він ще й ледве врятувався від пожежі, вистрибнувши з вікна. Під час падіння він подряпав собі обличчя, а через те, що набрався диму, йому ще досі було важко дихати.
— Нічого серйозного, — заспокоїв його пенітенціарій, запрошуючи гостя пройти у квартиру.
Той переступив поріг, тягнучи за собою чорну валізу. Вони зайшли до кімнати, єдиної у квартирі. Сіли на край незаправленого ліжка, на якому Маркус марно намагався заснути протягом попередніх годин.
— Тобі слід відвідати лікаря, — сказав Клементе, прилаштовуючи валізу поряд із собою.
— Я випив кілька пігулок аспірину, цього досить.
— Ти принаймні їв що-небудь?
Маркус не відповів, бо тієї миті турбота приятеля його дратувала.
— Ти досі на мене ображаєшся?
Клементе мав на увазі закриту справу вбитої у ватиканських садах черниці.
— У мене немає бажання про це говорити, — урвав його Маркус. Однак щоразу, коли вони зустрічалися, у нього перед очима мимохіть виникав образ розчленованого тіла.
— Так, безумовно, — промовив Клементе. — Нам слід зосередитися на пошуках римського монстра, це зараз найнагальніше питання.
Він намагався говорити рішуче, і Маркус не хотів сперечатися.
