У нього забракло часу на те, щоб якось відреагувати, коли він почув за спиною якийсь шерхіт. Він розвернувся та спрямував туди промінь ліхтарика. Побачив старого.
Біле, як місячне сяйво, волосся, виразні блакитні очі. Порізане глибокими зморшками обличчя було подібне до воскової маски. Він дивився на нього з якоюсь химерною посмішкою на вустах.
Маркус поволі підвівся. Однак старий не рухався. Одну руку ховав за спину.
То був той самий чоловік, який убив Космо Бардіті, порізав Ніколу Ґаві та вдарив його по потилиці на віллі біля Аппієвого шляху. А Маркус не мав із собою зброї.
Нарешті старий показав те, що ховав за спиною.
Маленьку блакитну запальничку з пластмаси.
Нею він намалював у повітрі хрест у зворотному напрямі та втік у темряву.
Маркус спробував пошукати його ліхтариком, однак побачив лише швидкий силует, що вискочив з кімнати. Після хвилинного вагання він рушив слідом, однак, щойно вискочивши в коридор, відразу відчув, що їдкий сморід гасу зі старих обігрівачів несподівано став значно відчутнішим. Десь у дальньому кінці того своєрідного лабіринту блиснула іскра. Тепер вдалині було помітно полум’я.
Маркус не наважувався. Йому слід було якомога швидше забиратися звідси, інакше він згорить тут живцем. Утім якась частина свідомості підказувала: якщо він зараз вийде, не отримавши відповіді, то вже ніколи не зможе зупинити те зло, що захоплювало Рим. А тому він, усвідомлюючи ризик, повернувся назад, до архіву.
Він знову опустився на коліна перед шухлядою, яку оглядав раніше, заходився витягувати касету за касетою, відкидаючи вбік ті, що його не цікавили. Нарешті знайшов те, що шукав.
На етикетці було зазначено: «Вчений психопат».
Маркус запхав відеокасету собі за пазуху й кинувся до виходу.
Коридори підвального приміщення всі здавалися однаковими, вони швидко заповнювалися їдким, задушливим димом. Пенітенціарій затулив рота й носа коміром і намагався пригадати зворотний шлях, але це було неймовірно складно. Світло ліхтаря вже давно не допомагало, щоразу наштовхувалось на чорну стіну кіптяви.
Він став рачки, щоб краще дихалося. Відчував, як навколо теплішає, як полум’я його вже наздоганяє, от-от наздожене. Він підвів голову й зауважив, що дим поширюється в одному напрямку, ніби відшукав для себе вихід. Тоді він підвівся й рушив туди.
Дихав важко і час від часу мусив зупинятися й опиратися об стіну, щоб прокашлятися. Коли минув якийсь час, що здався йому вічністю, він нарешті знайшов сходи, які вели догори. Кинувся до них, коли вогонь уже охоплював усе навколо.
Піднявшись нагору, він збагнув: ще кілька хвилин, і тут теж усе буде огорнуте димом. Отже, вийти через ті двері, через які зайшов, було неможливо, він ризикував задихнутися за кілька кроків від порятунку. Тоді це видалося йому нестерпно безглуздим. Він зрозумів: якщо хоче врятуватися, треба підніматися нагору, намагаючись випередити дим.
Таким чином Маркус знову опинився на другому поверсі та вже в напівпритомному стані доплівся до кімнати зі стінами, що розписані казковими сюжетами. Однак тепло від полум’я дісталося туди раніше за нього: температура підвищилася так, що шпалери почали відступати від стін.
Маркус відчував, що часу в нього залишилося зовсім мало, а тому почав бити ногою по дошці, що перегороджувала вікно. Один удар ногою, другий, третій, а тим часом у коридорі вже посвітліло від пожежі. Нарешті дошка піддалася й полетіла надвір, у порожнечу. Маркус став на підвіконня та вже зібрався стрибнути за дошкою в темряву грози, коли з-під шпалер з казковими сюжетами вигулькнув малюнок на стіні. Він був великий, зображував чийсь силует, що скидався на загрозливу тінь.
Був подібний до силуету людини, але не зовсім людини. Очні ямки порожні. З вовчою головою.
Злива, що лютувала над Римом цілу ніч і наступного ранку, вже давно вщухла.
Вицвіле сонце освітлювало базиліку Святого Павла за мурами[14], велику і неймовірно красиву церкву, що поступалася розмірами лише базиліці Святого Петра.
У ній була могила апостола Павла, якого, згідно з віруванням, замучили та стратили за кілька кілометрів від храму. Базиліка стояла на лівому березі Тибру поза Авреліановим муром, на що і вказує назва. Її часто використовували для особливих урочистих церемоній, як-от похорони державного значення. У той день там відспівували Пію Рімонті та Стефано Карбоні — поліціянтів, яких римський монстр жорстоко вбив дві ночі тому.
У храмі набилося народу, навіть не всі змогли зайти. Були присутні очільники поліції та представники влади. Але й багато простих містян прийшли віддати останню шану жертвам страшного злочину.
Під зовнішнім портиком фасаду, прикрашеного колонами, розташувалися телевізійники, що робили відеорепортаж про подію для національних телеканалів. Перед входом уже стояла в цілковитій готовності почесна варта з поліціянтів у парадній формі, готова віддати останній салют загиблим.
Сандра залишилася надворі разом з багатьма колегами та спостерігала за всім з відчуттям покори і впевненості, що вбивця зараз дуже тішиться, спостерігаючи за спричиненою ним виставою.
