Магам можна все полностью

Я переклав глиняного боввана з лівої руки в праву, потім назад; ми мовчали довго, дуже довго, і я навіть не думав ні про що — просто звикався з новим станом речей.

— Значить, камінчики не твої? — спитав я нарешті. — Не ти їх створив?

— Камінчики, — з огидою сказав Ондра. — Камінчики… На них чужа влада. Ти їх не привласниш.

— Я й не збираюсь їх привласнювати, — сказав я втомлено. — Я хочу знати, хто їх сотворив. Хто викрадав людей, вирізав кусники їхніх Душ й оформляв у вигляді кулонів з очима й обличчями…

Я раптом подумав, що Препаратор, хай би ким він був, міг би позбавити Ондру підозр і страхів. Він розкрив би його душу, витягнув звідти хворобливу підозріливість, утиснув би її в агатовий камінчик з мордою сліпого крота… Й Ондра зажив би назовні, під сонцем, як годиться людині. З красивим кулоном на шиї.

— Слава сові, ти чесний зі мною, — сказав Ондра саркастично. — Інші завжди казали — або вдавали, — що їм байдуже до мене. Ти єдиний одразу зізнався, що хочеш убити мене. Це тішить.

— Не радій так уже сильно, — пробурмотів я. — Адже я мушу покарати Препаратора… Але якщо ти не Препаратор…

— Хто тебе змусив? — перервав мене невидимий співрозмовник.

— Я обіцяв, — сказав я невпевнено. — Батько мого друга…

— То й що?

Я помовчав, розуміючи, що він має рацію. Справді: то й що?

— Я хотів покарати найсильнішого, найстрашнішого в світі злодія, — зізнався я чесно. — Якби мені вдалось це — я сам би став великим магом… можливо.

— «Можливо», — сварливо передражнив голос із темряви.

Було холодно.

Я витратив силу грошей, щоб дістатися до Мармурової Печери. Мені треба тепер повертатись — я поповзу, як повз по столу мураха, тільки цього разу в реальному світі і в зворотному напрямку. Довгий-довгий, важкий шлях — і знов усе спочатку. Час іде, термін дії мого замовляння спливає, а Препаратор знову вислизнув, і де шукати його цього разу — невідомо…

— Ось що, — сказав я над силу. — Я піду… дам тобі спокій. Сиди в своїй норі… тільки покажи мені, де вихід.

Мовчання.

— Ти оглухнув? — я підняв голос. — Сумну історію я вислухав, сльози витер, убивати тебе передумав. Покажи мені, де вихід, або я сам знайду…

— Шукай, — сказав невидимий Ондра.

— Ти не віриш мені? — спитав я тихше.

— Не вірю, — сказав Ондра. — Ти говорив правду, коли погрожував мені. А тепер ти брешеш.

— Ондро, — сказав я якомога переконливіше. — Ти недужий. Я не хочу твоєї смерті. Я нікому не розповім про цю твою Печеру… та й жодна людина при повному розумі сюди не полізе!

— Але ж ти поліз, — заперечив Ондра.

— А тепер хочу піти.

— Спробуй.

— Ти думаєш, я не зможу?! — я лютився все сильніше.

— То спробуй…

Я встав. Запаморочилося в голові; я смертельно втомився, я потребував відпочинку, і все сильніше — Ондра мав рацію — хотілося пити.

Навмисне гучно клацнувши пальцями, я зробив просто перед собою кришталеву чашу з прозорою водою. Випив до краплини; порожня чаша розтанула в повітрі.

— Як, ти сказав, тебе звати? — поцікавився Ондра.

— Хорт зі Табор.

— Ти попався, Хорте. Твоя помилка в тому, що ти прийшов до мене додому. Ти ввійшов сюди — я силою тебе не тягнув. Ти приніс із собою Кару, тому я не можу вбити тебе одразу. Але заморити, поводити по тунелях, поки твої сили не вичерпаються, поки не закінчиться термін дії Кари — це я можу…

— Тоді я тебе покараю! — гаркнув я.

— Поки ти не бачиш мене, твоя Кара безсила, — заперечив Ондра. — Ти будеш бродити й бродити, ми будемо розмовляти… це навіть краще, ніж я думав. Це чудова розвага, Хорте.

Я мовчав.

— А коли ти помреш, — мрійливо продовжував Ондра, — я візьму собі сабаю. Моє життя переміниться… Я нарешті почну справді жити. Читати книгу, яка ніколи мені не набридне…

Правою рукою я підтягнув до себе сабаю, яка за час Ондриної розповіді встигла сповзти з моїх колін. І подумав, що рано чи пізно я все-таки засну. І що сил моїх, які дозволяють обходитися під землею без води та їжі, вистачить надовго, але не назавжди.

Чорна шкіряна палітурка піддавалася неохоче. Що я хочу вичитати?

«Шпиль, Голий. Див. Ондра».

Я хмикнув. Сабая справді вдосконалюється — нові відомості з’являються одна за одною, на жаль, вони вже не потрібні…

Сторінки здригнулись, перевертаючись проти моєї волі.

«Шанталія, Ора. Призн. маг 3-го ст., нині покійн.».

Я сунувся вперед. Нічний зір підводив мене; рядки звивались черв’яками на гачку.

«Шанталія, Ора. Призн. маг 3-го ст., нині покійн.».

— Що це з тобою? — підозріливо спитав невидимий Ондра.

Я підняв очі.

Коричнева печера, чорні діри тунелів, арки. Тонкі вапняні бурульки на зависокій для підземелля стелі. Чорна книга в моїх руках. Книга, яку ніхто не писав.

— Гей, що ти там вичитав?

Я мовчав. Надії на те, що очі підвели мене, більше не було; з темряви на мене дивився Ондра, і я сам дивився на себе збоку — сидить на холодному камені надступеневий маг Хорт зі Табор, у якого вже багато років нікого нема, нема кого оплакувати. Який щойно втратив випадкову супутницю, пішака, живе знаряддя, чужу, взагалі, жінку.

Мільйон років тому (початок цитати)