Я піймав себе на тому, що копирсаю в носі мізинцем. Попробувати? Розплутати цей клубок? А платою напевно буде гучна слава. А якщо старенький-кульбабка має рацію — ще й могутність…
І за Дола де Ятера буде пімщено.
Я подумав ще.
Потім усівся на підвіконня й приманив із сусіднього даху найтовщого й найздоровішого з вигляду голуба. Дорога неблизька, та цей, мабуть, долетить…
«Любий Іле! В ім’я нашої дружби я згоден піти на нечуваний ризик… труди та збитки…»
(Дерев’яний кінь на коліщатках — поліроване чудо, куди привабливіше, ніж усі породисті коні на стайні Ятерів. За цього коня дядько Дол заплатив дорожче, ніж платять за цілу запряжку; Іл лізе покататися першим, та я відтісняю його, здираюся в оксамитове сідло, безстрашно спускаю важілець — колеса крутяться. Механічний скакун рушає з місця, але занадто повільно; Іл біжить поряд зі стременом, Іл обганяє мене й біжить уже попереду; Іл озирається, на обличчі в нього переляк: «Зупини! З гори не треба!»
Я безстрашно спрямовую скакуна з гори. Він розганяється й розганяється; дерева й каміння несуться назустріч, зад мій несподівано боляче б’ється об сідло, та я терплю й навіть викрикую щось молодецьке. Кінець кінцем коліщатка не витримують, кінь спершу нахиляється, а потім перекидається з гуркотом, а я лечу в куряву — і на льоту не встигаю пригадати жодного годящого замовляння. Падаю на гострий камінь — жахливо болить; я ледве втримуюся, щоб не заревти вголос, а сльози вже течуть по щоках, проорюючи в пилюці доріжки. Кінь лежить поряд — безнадійно зіпсований, тріснутий, з відламаною передньою ногою. З гори біжить, горлаючи й схлипуючи, Іл, а за ним біжить дядько Дол, мовчки й страшно, і я облизую губи, збираючись сказати йому про півмішка сріблом, які мій батько обов’язково поверне йому…
Дядько Дол у три стрибки обганяє сина. Кидається до мене — обличчя в нього застигле, я лякаюсь. Хапає мене на руки: «Де болить? Тут боляче? А тут?»
І, навіть не глянувши на розбиту іграшку, несе в будинок — на руках, дбайливо, як сина, як ніхто не носив мене відтоді, як мені виповнилося п’ять років…
«…І пішли ми в атаку, Хортику. Татусь мій, земля йому ватою, у бою був нестримним, ніби вепр, я бився з ним пліч-о-пліч, а братик мій, земля йому ватою, прикривав спину. Ну тут почалось! Ми зайшли праворуч, а ці, земля їм каменем, сховали лучників у засідці, а піхоту пустили на заріз, аби нас під ці стріли заманити… Якби не татусь мій, земля йому ватою, не сидів би з тобою, чаклунчику, не правив би байок, так-от…»
Пахне якоюсь лікувальною гидотою. Коліно розпухло, як м’яч. Я терплю. Я навіть усміхаюся, слухаючи історії дядька Дола; батько далеко, у місті, а дядько Дол сидить поряд із ліжком, вряди-годи торкаючись мого лоба шерехатою долонею.
Я хороший, думаю я, засинаючи. Я хороший, це Іл — дурень…)
«Любий Іле!» Так. Це вже написано. «…І збитки… і розшукати злодія, винного в трагічній загибелі вашого батька…»
Я потер перенісся, відганяючи непотрібні спогади.
Що спільного між старим бароном, ювеліршею, торгівцем?
У барона й торгівця — скільки завгодно схожих ознак. Обидва стояли на чолі родини, обидва були заможні й були самодурами. Обидва вирізнялись поганим характером… Але ювелірша? Ювелірша, тиха й романтична, зі своїм захопленням живописом, зі своїм маленьким жіночим щастям…
Гаразд. Тут поки глухо. Тепер час: старого барона Ятера не було… скільки? Рік і вісім місяців. Ювелірша? Тиждень. Торгівець? Шістдесят вісім днів. Разючий розрив. Якби тяжкість утрати залежала від терміну, проведеного в невідомому місці, барон би посідав перше місце, яке він, бідолаха, й посідає. Далі йшов би торгівець, потім ювелірша, як найменш постраждала…
Але от як порівняти тяжкість утрати торгівця та ювелірші? Сердешна жінка втратила, бачте, смак. У стариганя могло й не бути ніякого смаку, а міг і бути, однаково його втрати ніхто б не помітив…
Добре. Врахуймо й залишмо на потім.
Далі. Коли зникнув барон? Рік і вісім з половиною місяців тому. Ювелірша? Дев’ять тижнів тому… тобто два місяці. Торгівець? Чотири місяці тому. Що нам дає це знання? Поки нічого, але запам’ятаймо.
«Любий Іле! В ім’я нашої дружби я згоден піти на нечуваний ризик, труди та збитки, і розшукати злодія, винного в трагічній загибелі вашого батька… Негідника буде покарано! Це кажу я, Хорт зі Табор».
Я примотав послання до лапи голуба, прочитав замовляння проти хижого птаха й пустив у небо. Уражений голуб спершу заметався між флюгерами, і потім тільки, керований моєю волею, упевнено пустився в дорогу. Я проводжав його поглядом, сидячи на підвіконні.
…Обставини зникнення. Старий барон Ятер закохався в молоду авантюристку, вона потягнула його в подорож і… ага. А торгівець несподівано для себе й близьких потоваришував із молодим поштивим… який став йому милішим за сина. І цей товаришок теж потягнув його в дорогу — укладати вигідну угоду. Знову збіг… І знов випадає ювелірша. Та нікуди не їздила, просто пішла за покупками… З ким? З нерозлучною подругою. Як її, Тисса Граб, яка після випадку з ювеліршею зникла, ніби й не було…
