Розпрощавшись із панами магами на службі (я не приховував свого до них ставлення, а тому розстались ми вельми холодно), я певний час стирчав на ґанку, жадливо вдихаючи чисте нічне повітря. Чомусь це здавалося дуже важливим — продихатися; затхлий дух комфортабельної карети й чад численних королівських свічок сильно забили мені ніс і горло.
Ач, який ти неспокійний дружок, мій глиняний бовванчику. Схоже, насолоджуватися твоїм товариством протягом півроку — неприпустима розкіш…
Якийсь час я бездумно милувався зірками. Потім повернувся до готелю спиною і побрів, куди очі ведуть.
Тьмяні ліхтарі не стільки допомагали моєму денному зору, скільки заважали нічному. У Клубі Кари світилися вікна, там, напевно, ще не закінчили бенкетувати; та на саму думку про те, щоб повернутися до галасливого товариства магів напідпитку, мені зробилося сумно.
Чому б королю не заморити свого тестя звичайним королівським чином — підсипавши отрути у вино, приміром? Або подарувавши отруєні рукавички? Та хтозна — вся історія кишить убивствами з державних міркувань, і вбивають, не зважаючи на ступінь спорідненості…
Можливо, в бунтівного князя теж є на службі «серйозні люди». Князьок не дурень, він напевно прикритий магічним щитом — проти отрути, проти залізної зброї, проти всякої можливої капості…
А проти Кореневого замовляння немає щитів. Не викували ще, та й навряд чи коли-небудь зберуться. На те воно й Кореневе.
Я відчув укол тривоги. Тому що давати таку зброю до рук випадкової людини, безвідповідального щасливця, на якого вказав жереб, — це, знаєте, щонайменше легковажно. Гаразд, хай засновники клубу мають на членських внесках нечувані гроші, однак хоч натяк на здоровий глузд має бути?!
Мені на секунду уявився шлях шантажування, що веде до верхівки влади. Тільки й діла, що страхом і вимаганням зачепитись де-небудь на троні — півроку для цього вистачить, а потім уже до гри вступлять інші сили, й інша зброя захистить колишнього носія Кари…
Невже ніхто не пробував? А якщо пробував — чому зірвалося? Не вистачило сили духу? Рішучості? Талану?
А може?..
Тьмяний ліхтар над дверима якогось дамського салону так і ліз в очі, так і заважав дивитись, забиваючи нічний зір жовтою ватою свого безпомічного світла. Я роздратовано погасив його — і наступної секунди спинився, весь обернувшись на слух.
Ворушня.
Глухі скрики. Сопіння. Удари.
Далеко, за квартал звідси. Я почув усе це тільки тому, що вітер зовсім стих, що навколо мовчали навіть цвіркуни, і клятий жовтий ліхтар таки погаснув.
Я б сприйняв це за звичайнісіньку бійку або звичайнісіньку сутичку грабіжника з небеззбройною жертвою, якби не слабкий струм магічної волі, рваний, як стара мішковина.
Маг там був тільки один. А пітних м’язистих тіл — штук п’ять.
Ще декілька тижнів тому я не задумуючись кинувся б до джерела звуків. Не обов’язково втручатися — просто подивитись.
Але тепер я завагався. Чи не провокація? Тягаючи на паску таке потрібне багатьом Заклинання, мимоволі станеш підозріливим…
Струм магічної волі стрімко слабнув.
Я пішов спершу повільно. Потім — усе наддаючи ходи; поодинокі ліхтарі гасли при моєму наближенні, видимість почіткішала й пояснішала, хіба що кольорів я не розрізняв. Усі вони здавалися різними відтінками коричневого.
І я враз побачив їх усіх.
Четверо красенів — шкіряні куртки, широкі ножі, воші й запах поту — стояли півколом. Справді страшним був тільки один — пелехата голова, пов’язка навколо ока й перекреслений шрамом рот. Решта були шмаркачі, які прагнули крові; один держався за вухо, у другого безсило теліпалася рука, у третього наполовину спалене було волосся. І винною в цьому була жертва, яку молодці не змогли швиденько завалити; жертва стояла спиною до стіни багатого купецького дому, і в щілинку віконниці — я помітив — за близькою розв’язкою спостерігали три пари уважних переляканих очей.
Терпіти не можу боягузливих купців.
Обличчя жертви закривав каптур, плащ спадав до щиколоток, та я не міг помилитися. Сувора пані в чорній сукні носом до носа зітнулася з людською підступністю.
Старший розбійник випустив невиразний владний звук.
Його учні (а це були саме учні) безшумно й зло атакували. Водночас із трьох сторін; то була не перша їхня атака.
Пані в чорному скинула руку — на хвилю пізніше, ніж треба б. Двоє шмаркачів відхитнулись, та третій прорвався крізь тонке замовляння й схопив жінку за зап’ястя.
Гордовита красуня скрикнула від болю.
Я дивився, що буде далі.
Шмаркач — фізично він був набагато сильніший навіть за найсильнішу магиню — завернув її руку за спину, відірвав жінку від стіни і підтягнув до свого наставника. За похвалою, напевно.
Старший розбійник знову випустив якийсь незрозумілий звук — очевидно, переможну лайку. Навряд чи ця істота вміла висловлюватися виразно, зате експресії в його голосі було — й на воза не забереш.
