Жінка загарчала крізь зуби — ще намагаючись сотворити замовляння, та вже не маючи для цього сил. Дві пари рук бігали в неї на поясі; раз! — і полетів у пилюку оберіг від чоловічої сваволі. Не вберіг, така йому красна ціна! А молодики вже дібралися й до гаманця; раз-два — стали жертвою брелок у вигляді тигрячої морди та срібна чорнильниця…
Але ось до жадібних юнаків, що допалися до золотих монет і брязкалець, приєднався старий хтивий козел. Затріщала тканина плаща, дама в чорному приглушено скрикнула, намагаючись витрусити старигана з-під спідниці. У якусь мить їй це вдалося, та ґвалтівник одразу ж здійснив маневр у відповідь, і знесилена магиня розтягнулася на землі, і зойки її залунали вже з-під задертого на голову подолу; я вирішив, що норовисту жінку вже добре навчено, простягнув руки — метрів на чотири — і взяв отамана за горло.
Хтива тварюка захрипіла. Молодики, захоплені грабуванням, почули цей хрип тільки за секунду. Ще якийсь час знадобився їм, щоб повірити своїм очам — їхній одноокий ватаг бовтався над землею, смикаючись, ніби в зашморгу; та так воно, власне, й було.
Я кинув його в останню мить. Не з жалю, звичайно ж, а з огиди. Невелика радість — душити мерзоту до смерті, і без того тепер доведеться довго-довго відмивати руки…
Розбійник повалився на землю — та так і лишився лежати. Шмаркачів так уразила моя поява, та ще й неймовірно подовжені руки, що вони спробували були розбігтися — я впіймав їх «сіточкою» і стягнув разом так міцно, щоб дихати вони могли тільки по черзі.
Замість трьох соціально небезпечних юнаків на землі утворився хрипучий, повний бурхливого страху клубок. За секунду перед тим я позатикав їм роти — щоб не порушували сну чесних громадян; віконниця купецького дому була тепер щільно зачахнута, і можна було подумати, що три пари очей за віконцем мені привиділися.
На врятовану пані я з делікатності не дивився. Належало дати їй час отямитися — і поправити одіж; обереги, раніше розвішані на її поясі, тепер валялися на бруківці. Біля самих моїх чобіт лежав утоптаний у пилюку жовтий камінчик із тигрячою мордою.
Жінка гучно, уривчасто зітхнула. Я полічив до десяти — і подивився на неї.
Вона більше не справляла враження стерви. Мокра курка — ось на кого була схожа гордовита відвідувачка Клубу Кари. Біле волосся вибилося з-під каптура збитим пір’ям. Ніс був подряпаний і помітно опухнув. Губи стрибали.
— А от не треба ходити самотою по темних провулках, — сказав я повчально.
Чекати, що вона кинеться мені на шию, було безглуздо.
Але й зовсім стриматися вона не змогла — розридалася…
Хоробра, хоча й баба.
— …Вас звати Хорт зі Табор, ви нещодавно виграли замовляння Кари… Мене звати Ора зі Шанталія.
— Не зрозумів, — чесно зізнався я. — Ора «зі»?
— Що в цьому дивного? Мій батько був уроджений маг, синів у нього не було. Так, він не зміг передати мені магічних здібностей у спадок. Але прізвище він мав право передати мені, вам не здається?
Я вирішив не сперечатись. Насправді мою співрозмовницю звали просто Ора Шанталія, і її спроби приєднати до свого імені частку «зі» свідчили тільки про надмірне самолюбство.
— Я не люблю бути зобов’язаною, — сказала Ора Шанталія. — А я багато чим вам зобов’язана, це безглуздо заперечувати… А тому, ласкавий пане, прошу придумати, яким чином я могла б повернути вам борг. Не грішми, не треба робити здивоване обличчя… Ділом. Відпрацювати, якщо хочете. Яким чином я можу бути вам корисна?
— Шановна пані, — сказав я вкрадливо. — А чому саме я маю турбуватися, як ви висловились, про ваше «відпрацювання»?
Ми сиділи в маленькій мансарді, яку, як з’ясувалось, Шанталія винаймала ось уже декілька тижнів. Біля входу я ще міг стояти на повний зріст, та в міру просування до вікна мені довелося б спершу горбитися, а потім ставати навкарачки — так круто кренилася стеля.
— Добре… — сказала вона тоном нижче. — Пробачте, я перенервувалась. Я, можливо, не маю рації. Зустріньмося сьогодні ввечері в клубі, десь о восьмій… Про все спокійно поговоримо…
Я знизав плечима:
— Зовсім не бачу, про що тут говорити.
Вона стиснула зуби, втримуючи роздратування:
— Бачте… Родина Шанталія додержується Закону Терезів, цій традиції багато віків, і я, як остання спадкоємиця…
Я згадав короля: «Добру традицію так легко сплутати з передсудом…»
Закон Терезів. Урятований від смерті йде мало не в рабство до рятівника — поки не вдасться відплатити тими ж грішми.
— Даруйте, — сказав я м’яко. — Не йшлося про спасіння вашого життя. Мерзотники пограбували б вас і зґвалтували, та й усе…
Орині очі по-зміїному звузилися. Я розвів руками:
— Цинічний, визнаю… Ой, а що це за камінчик у мене в кишені? Це ваше, чи не так?
І я поклав на скатерть жовтий камінчик у вигляді тигрячої морди.
Ніякої особливої реакції не було. Так, радість жінки, якій повернули загублену дрібничку:
— А-а-а… дякую. Я думала, що він загубився.
— Він вам дорогий? — спитав я недбало. — Подарунок, приз?
— Я виграла його в карти, — у її голосі показалися хвастощі. — Це магічна річ, ви, певно, помітили…
