А на личину в мене не вистачає сил. Навіть на личину!
— Ви маєте кепський вигляд, — крізь зуби сказала Ора. Від її муркотіння не лишилося й сліду.
— Перепрошую, — я блазенськи вклонився.
— Так, вам слід перепросити, — Ора опустилася в продавлене крісло. — І невідомо ще, прийму я перепросини чи ні.
Я зняв плащ. Щільніше зачахнув халат, осміхнувся:
— Радійте, ви вільні від боргу переді мною, Закон Терезів виконано… І віддайте дрібнички.
Вона царственим жестом кинула на стіл в’язку магічного каміння. Сухо всміхнулася:
— Це не такі вже й дрібнички, як ви намагаєтесь мене впевнити… учора на цю наживу клюнули принаймні дві рибини.
— Що?!
Я схопився. Мене знов затрусило; Ора дивилася прямо й жорстко, її погляд мокрим каменем упирався мені в обличчя:
— Ви негідник, Таборе. Учора ви поставили мене в дуже скрутне становище.
— Ви жінка, — сказав я, судомно проковтнувши слину. — Тому я, можливо, зумію забути це слово, яким ви мене…
— Негідник, — повторила вона рівно. — Ви привели мене туди — і кинули. Знаючи, що станеться потім!
— Я не знав, — вирвалось у мене, і я одразу ж пошкодував про свої слова.
Ора примружилась:
— Якщо ви не знали — куди, навіщо, чому ви одразу сховались? Адже ви спостерігали за всім нишком, я відчувала ваш погляд…
— Бути не може, — сказав я глухо.
Ора підняла підборіддя:
— Я знаю, якої ви думки про мої здібності… Проте я зуміла відчути ваш погляд. І зрозуміти, що ви з самого початку чекали халепи.
— Я не так винен, як вам здається, — сказав я відвертаючись. Терпіти не можу виправдуватись.
— Відвертість за відвертість, — сказала Ора помовчавши. — Ви розповідаєте мені, що ви робили в палаці, я розповідаю вам, хто саме з магів виявив інтерес до ваших камінчиків… та не просто виявив інтерес, а просто-таки затрусився! Адже вам дуже хочеться це дізнатися?
Я озирнувся — в кімнаті було тільки одне крісло. Довелося сісти на ліжко, закинути ногу за ногу, полічити до десяти, щоб заспокоївся пульс.
— Оро. По-перше, я справді перепрошую за все, що сталося не з моєї вини. Так трапилось. По-друге, я прийшов на цей прийом, щоб простежити… щоб, як ви здогадалися, побачити реакцію декого з магів на ваші камінчики. За цим я прийшов, присягаюся пам’яттю батька…
— Ви кажете правду, — сказала Ора повільно. — Як уписується в цю версію ваше раптове зникнення?
— До мене підійшов королівський надступеневий, — сказав я, дивлячись їй в очі. — Ви його бачили, його звати Гор зі Харик. Він обманом затягнув мене… Коротше, я не зміг повернутись. Я не знав, що так станеться, присягаюся… чим хочете.
— Покляніться пам’яттю батька, — наказала Шанталія.
— Клянуся, — сказав я повільно. — Клянуся пам’яттю батька — я не знав,
Ора несподівано всміхнулася:
— А ви мастак грати словами… Добре. Ви мені набридли, Хорте зі Таборе. Прощавайте.
І, легко піднявшись із крісла, підступна мерзотниця рушила до дверей.
— Хвилиночку!
Я заступив їй дорогу. Тепер мені хотілося її вдарити — по-справжньому.
— Хвилиночку, люба пані! Ви нічого не забули?
— Ні, — вона дивилася мені в обличчя. Праве око її було підфарбоване блакитною фарбою, ліве — зеленою.
Я взяв її за руку. Зап’ястя було тонким, ніжним, таким тендітним…
— Ви мені руку зламаєте, ви!!!
— Зламаю, — пообіцяв я тихо. — Не треба грати зі мною, Оро. Ви обіцяли мені дещо розповісти!
— Відпустіть!
І вона вдарила мене ручною блискавкою. Слабкенькою, дамською, пекучою, як оса.
Я відпустив її — усього на секунду. У наступну мить — вона намагалася відсунути важкий засув на дверях — я впіймав її за комірець і кинув на ліжко.
Вона вищирилась, оголивши великі білі зуби. І цілком спокійно сказала:
— У вас нема сил на замовляння, Хорте. Ви витратились повністю. Ваш тато ніколи не навчав вас, що так не можна робити?
Я не дивлячись простягнув руку. Зняв із цвяха вузький ремінець, що належав хазяїну і перейшов у моє користування разом із кімнатою:
— У мене стане сили на дещо інше.
— Правда? — її вишкір раптом змінився солоденькою усмішечкою. — Невже?
До мене дійшла двозначність моїх власних слів. Я в нестямі хльоснув ременем по спинці крісла:
— Кажіть, хто клюнув на камінці, і забирайтеся звідси! Інакше я з вас шкуру злуплю без усяких замовлянь!
Шкіра на лобі, там, куди дзьобнула мене її квола блискавка, починала відчутно пекти.
— Ви прекрасні, Хорте, — сказала жінка, безцеремонно мене роздивляючись. — Як горить ваше несамовите жовте око… Стоп, — вона підняла руку, ніби затуляючись від мене й мого ременя. — Стоп, не поспішайте, не лізьте в бійку, я вам усе скажу… Сядьте!
Я дивився їй в очі.
— Сядьте, — повторила вона владним тоном. І додала буркотливо, поправляючи сукню: — Ви порвали мені комірець…
— Кажіть, — сказав я. — Востаннє прошу по-людськи.
Вона ледь помітно осміхнулась:
