Юля майже одразу відвела погляд — незручно витріщатися на незнайомого чоловіка; в якусь мить їй здалося, щоправда, що вона звідкись знає цю людину, та не може згадати, де вони перше зустрічались…
Зійшовши з ескалатора, вона якийсь час тупцялася поряд із книжковою яткою, а потім несподівано для себе повернула назад і поїхала вниз, туди, звідки тільки що вибралася. Половину дистанції вона то ганила себе за підліткову дурість, то втішалася тим, що часу на дурні роз’їзди втрачено не так уже й багато — ну, хвилин сім…
А просто посеред ескалатора — як і минулого разу — вона побачила знайомого незнайомця, який знову їхав назустріч.
І одразу ж опустила очі.
Можливо, він кивнув їй. Можливо, дивився здивовано, як вона відвертається, уперто вдаючи, що не помічає його…
Так, червоніючи й дивлячись під ноги, вона доїхала вниз, до платформи.
Першим її поривом було втекти. Стрибнути до потяга метро — і згадуй лиш як звали; вона прийде додому хвилин на сорок пізніше, зате не треба буде вириватися зі звичної, комфортної, розміреної самотності. Ніяких знайомств, ніяких тривог…
А потім вона подумала: а що як вони й справді знайомі? Просто вона забула про колишню зустріч, а цей чоловік — ні? Можливо, вони зустрічалися в інституті, і її втеча здасться в цій ситуації дивною й образливою?
Вона тупцялася вже внизу — біля будочки чергової, на протязі. На білому мармурі стіни було видряпано чергову лайку; Юля почувала себе незатишно, ніби в черзі до лікаря. Минуло хвилин п’ять — вона знай підносила годинник до самого носа, їй здавалося, що він зупинився…
Минуло десять хвилин.
А потім п’ятнадцять.
Чергова зі скляної будочки поглядала співчутливо. А Юля стояла, все влипаючи поглядом у видряпаний напис — мов каблуком у коров’ячу ляпку.
Минуло двадцять хвилин, і вона зрозуміла, що двадцять чотири прожиті роки не додали їй ні дрібки розуму. Червона, мов першотравневий рушник, ступила на ескалатор, що рухався нагору, і всю дорогу до самої поверхні не піднімала очей.
Декілька днів їй було без причини сумно, а потім усе пішло, як раніше, вона успішно забула людину на ескалаторі і дуже знітилась, коли одного разу на пероні метро її обережно взяли за лікоть:
— Вибачте…
Вона вдивлялась у нього, не вміючи згадати, де вони бачилися раніше. Таке траплялося з нею й раніше — незнайомі люди прекрасно знали Юлю й привітно запитували про справи, а вона натягнуто всміхалася без надії згадати не те що ім’я співрозмовника — галузь життя, яка їх познайомила. І от — вона кліпала очима, намагаючися зрозуміти, хто перед нею, тільки цього разу зніяковів чоловік:
— Пробачте, мені, певно, не слід було… Ескалатор, пам’ятаєте?
Вона згадала.
Підійшов її поїзд; у неї ще був шанс прохолодно кивнути й прослизнути у вагон, де так спокусливо видніли вільні місця на дерматиновому диванчику. Вона вагалась; двері зачинились перед її носом. Поїзд пішов.
— Мене звати Станіслав…
Вони сходилися поволі, обережно, обачливо — як дві незнайомі тварини, як два боягузливі боксери. Вони подовгу мовчали, блукаючи засніженим парком, кружляли по власних слідах — усе мовчки. Юля спиралася на Стасову руку, і не раз і не два її ноги в парадних чобітках, для кучугур не призначених, оступалися й ковзали на зледенілих схилах, і тоді чоловіча рука ставала сталевим поручнем, залізобетонним опертям, і ні разу — ні разу! — Стас не дозволив їй не те що впасти — торкнутися снігу краєм зимового пальта…
Якось одразу виявилося, що всі проблеми, що перше доводили Юлю до відчаю, можна вирішити. Усі — від нежиті до розборів з поганими сусідами. Сама поява Стаса змушувала, здавалось, навіть собак, що зчепились на вулиці, припиняти сварку й розходитися, порикуючи, по різних кутах…
Новий рік вони зустріли тихо й мирно, на кривуватій історичній вуличці неподалік від Юлиного будинку, а потім пішли через усе місто до Стаса, розігріли червоного вина й ні разу за решту ночі не ввімкнули телевізор… Виявилося, що ще один бар’єр, який здавався Юлі нездоланним, бар’єр між чоловіком і жінкою, що просто аж лякав, — проломлюється легко й природно. Так тріскається яєчна шкаралупа, піддаючись зусиллям пташеняти всередині; ранок першого січня виявився сирим і туманним. Юля сиділа за крихітним столом посеред крихітної Стасової «гостинки», і клубочіла пара над величезним білим горнятком молока з медом…
Ще через місяць з’ясувалося, що Стас раніше був одружений. Юля здивувалася: чому не сказати одразу?! І попросила, можна сказати, навіть змусила розповісти докладніше: що сталося в тій родині, і чи заміжня тепер колишня дружина, а головне — чи є в Стаса діти?
Він не відповів.
Юля рознервувалася; Стас зібрався й пішов. І чотири місяці — навіть чотири з половиною — вони не зустрічалися, не телефонували одне одному, а Юлині співробітниці, які, звичайно ж, відстежили початок її роману, тепер відстежили й кінець — і співчутливо кивали, підбираючи губи…
Вона зробилась нервовою й нелегкою в спілкуванні. Вона, яку весь відділ цінував (і трошки зневажав) за поступливість.
