У кінці провулка її увагу привернуло пишне громаддя восьмиповерхового, очевидячки, недавно вимуруваного будинку. Марґарита спурхнула донизу, стала на землю і побачила, що фасад будівлі ушито чорним мармуром, що двері широкі, що за їх шибками бовваніє фуражка з золотим шнуром та ґудзиками швейцара і що над дверима золотом виведено напис: “Дім Драмліту”.
Марґарита прискалила око на напис, метикуючи, що б могло означати слово “Драмліт”? Узявши щітку під пахву, Марґарита ввійшла в двері, штовхнувши створкою враженого швейцара, і побачила поряд з ліфтом на стіні чорну велику дошку, а на ній виписані білим номери квартир і прізвища мешканців. Напис “Дім Драматурга і Літератора”, який увінчував реєстр, видобув з Марґарити хижий здушений крик. Піднявшись у повітря вище, вона жадібно почала читати прізвища: Хустов, Двобратський, Квант, Бескудніков, Латунський...
- Латунський! - верескнула Марґарита. - Латунський! Та це ж він... Це він занапастив майстра!
Швейцар коло дверей, витріщивши очі та навіть підскакуючи від подиву, дивився на чорну дошку, силкуючись збагнути таке диво: з якої це речі заверещав раптом список мешканців?
А Марґарита в цей час уже летіла стрімголов сходами вгору, повторюючи в якомусь захваті:
- Латунський - вісімдесят чотири... Латунський - вісімдесят чотири...
Ось наліво - 82, направо - 83, ще вище, наліво - 84! Тут! Ось і картка - “О. Латунський”.
Марґарита зіскочила зі щітки, і ЇЇ розпашілі підошви приємно охолодив кам’яний майданчик. Марґарита подзвонила, раз, другий. Але ніхто не відчиняв. Марґарита почала дужче тиснути ґудзик і сама чула дзеленчання, що зчинилось у квартирі Латунського. Так, поки його віку має дякувати покійнику Берліозу мешканець квартири № 84 на восьмому поверсі за те, що голова МАСОЛІТу потрапив під трамвай, і за те, що траурне засідання призначили якраз на цей вечір. Під щасливою зіркою народився критик Латунський. Вона порятувала його від зустрічі з Марґаритою, що стала відьмою в ту п’ятницю.
Ніхто не відчиняв. Тоді Марґарита чимдуж гайнула назад, пролітаючи поверхи, дісталася низу, вирвалась на вулицю і, дивлячись угору, відрахувала і перевірила поверхи ззовні, визначаючи вікна квартири саме Латунського. Безперечно, що це були п’ять темних вікон на розі будинку, на восьмому поверсі. Впевнившись у цьому, Марґарита піднеслась у повітря і за кілька секунд входила в розчинене вікно до неосвітленої кімнати, в якій сріблилася лише вузенька стежка від місяця. По ній пробігла Марґарита, намацала вимикач. Через хвилину вся квартира була освітлена. Щітку було поставлено в куток. Пересвідчившись, що вдома немає нікого, Марґарита відчинила двері на сходи і перевірила, чи тут картка. Картка була на місці, Марґарита втрапила куди слід.
Так, кажуть, що й досі критик Латунський блідне, згадуючи той жахливий вечір, і досі святобливо вимовляє ім’я Берліоза. Цілковито невідомо, яким темним і моторошним злочинством позначився б цей вечір, - коли Марґарита повернулася з кухні, у неї в руках був важкий молоток.
Гола й невидима літунка стримувала й умовляла себе, руки її тряслися від нетерплячки. Старанно націлившись, Марґарита вдарила по клавішах рояля, і по всій квартирі загучав перший жалібний зойк. Надривно ячав ні в чому не винний беккерівський кабінетний інструмент. Клавіші в ньому провалювалися, кістяні накладки відскакували навсібіч. Інструмент гув, хрипів, дзвенів, вив. Зі звуком револьверного пострілу тріснула під ударом молотка верхня полірована дека. Важко сапаючи, Марґарита рвала і м’яла молотком струни. Врешті, втомившись, відступилася й гепнулась у крісло, щоб перевести подих.
У ванній страшенно ревла вода і на кухні також. “Здається, вже полилося на підлогу...” - подумала Марґарита і докинула вголос:
- Але розсиджуватися нема чого.
З кухні в коридор уже біг потік. Шльопаючи босими ногами у воді, Марґарита відрами носила воду з кухні в кабінет критика і виливала її в шухляди письмового столу. Потім, розламавши молотком дверцята шафи в тому ж кабінеті, метнулася в спальню. Розбивши дзеркальну шафу, вона витягла з неї костюм критика і втопила його у ванні. Повну чорнильницю чорнила, захоплену в кабінеті, вилила в пишно підбите двоспальне ліжко у спальні. Руйнація, котру вона вчиняла, давала їй гостру насолоду, але разом з тим весь час їй здавалося, що наслідки погрому - мізерні. Тому вона почала робити що попало. Вона била вазони з фікусами в тій кімнаті, де був рояль. Не скінчивши це, поверталася в спальню і кухонним ножем різала простирадла, била засклені фотографії. Втоми вона не відчувала, і лише піт дзюрком стікав по ній.
