- Серденько! Марґарито Миколаївно! - кричала Наташа, скачучи поряд з Марґаритою. - Зізнаюсь, я взяла крем. Таж і ми хочемо жити й літати! Простіть мене, повелителько, а я не повернуся, ні за що не повернуся! Ах, добре, Марґарито Миколаївно!.. Сватався до мене. - Наташа почала тицяти пальцем у шию кнура, який конфузливо сопів, - сватався! Ти як мене називав, га? - кричала вона, нахилившись до вуха кнурові.
- Богине! - завивав той. - Не можу я так прудко летіти! Я папери можу важливі розгубити. Наталю Прокопівно, я протестую.
- Та ну тебе до біса з твоїми паперами! - виклично регочучи, кричала Наташа.
- Що ви, Наталю Прокопівно! Нас ще почує хто! - благально горлав кнур.
Летячи галопом поряд з Марґаритою, Наташа, регочучись, розповідала їй про те, що відбувалося у віллі після того, як Марґарита Миколаївна вилетіла поверх воріт.
Наташа призналась у тому, що, не доторкнувшись більше до жодної з подарованих речей, вона поскидала з себе одіж і кинулась до крему і негайно вимастилася ним. І з нею сталося те, що і з її господинею. В той час, як Наташа, сміючись з утіхи, милувалася перед дзеркалом своєю чарівною красою, двері розчинилися і перед хатньою робітницею станув Микола Іванович. Він був збуджений, у руках тримав сорочку Марґарити Миколаївни та власного свого капелюха і портфель. Побачивши Наталку, Микола Іванович очамрів. Трохи оговтавшись, весь червоний як рак, він ознаймив, що вважав за свій обов’язок підняти сорочечку й особисто принести її...
- А що казав цей негідник! - верещала й реготала Наташа. - Що казав, на що підбивав! Які гроші приобіцював! Казав, що Клавдія Петрівна нічого не дізнається. Що, скажеш, брешу? - кричала Наташа кнурові, а той лише присоромлено відвертав рило.
Розходившись у спальні, Наташа мазнула кремом Миколу Івановича і сама оторопіла від дива. Обличчя шановного нижнього мешканця збіглося в рильце, а руки й ноги виявилися з копитцями. Глянувши на себе в дзеркало, Микола Іванович відчайдушно та дико завив, але було вже пізно. За кілька секунд він, засідланий, летів кудись до біса з Москви, скімлячи від горя.
- Вимагаю повернення моєї звичайної подоби! - раптом не то нестямно, не то благально прохрипів і зарохкав кнур, - я не хочу летіти на незаконне зборище! Марґарито Миколаївно, ви маєте обов’язком утихомирити свою хатню робітницю!
- О, так я тобі тепер хатня робітниця? Хатня робітниця? - вигукувала Наташа, мнучи вуха кнурові. - А була богинею? Ти мене як називав?
- Венера! - плаксиво відповідав кнур, пролітаючи над струмком, що дзюрчав поміж камінням, і копитцями з шелестом черкаючи об кущі горішини.
- Венера! Венера! - переможно вигукнула Наташа, однією рукою взявшись за бік, а другу простягаючи до місяця. - Марґарито! Королево! Упрохайте за мене, щоб відьмою залишили. Для вас усе зроблять, вам владу дано!
Марґарита обізвалася:
- Гаразд, я обіцяю!
- Дякую! - прокричала Наташа і раптом загукала різко і якось тоскно: - Гей! Гей! Швидше! Швидше! А ну, наддай! - Вона стисла п’ятами запалі в шаленій гонитві боки кнура, і той наддав ходи так, що знову розпороло повітря, і за мить Наталку вже було видно попереду, як чорну цятку, яка потім і зовсім зникла, і шум її льоту розтанув.
Марґарита продовжувала летіти повільно в пустельній і невідомій місцевості, над пагорбами, засіяними подекуди валунами, які лежали поміж окремих величезних сосон. Марґарита летіла і думала про те, що вона, напевно, десь дуже далеко від Москви. Щітка летіла не над вершечками сосон, а вже поміж їх стовбурів, які з одного боку повисріблював місяць. Легка тінь літунки пливла землею попереду - тепер місяць світив у спину Марґариті.
Марґарита відчувала близькість води і здогадувалася, що мета недалеко. Сосни розійшлися, і Марґарита тихо під’їхала по повітрю до крейдяного урвища. За ним унизу в тіні лежала ріка. Туман висів і чіплявся за кущі внизу прямовисного урвища, а протилежний берег був низький, рівнинний. На ньому, під одинокою купою якихось розлогих дерев, тріпотіло світло від вогнища і снували якісь постаті. Марґариті здавалося, що звідти долинає якась навріписта веселенька музика. Далі, наскільки сягало око, на висрібленій рівнині не добачалось жодних ознак ні житла, ні людей.
Марґарита зіскочила з урвища вниз і швидко дісталася води. Вода надила її після повітряної гонитви. Відкинувши від себе щітку, вона з розгону кинулась у воду сторч головою. Легке її тіло, як стріла, розкраяло воду, а стовп води викинуло мало не до самого місяця. Вода була теплою, як у лазні, й, виринувши з глибини, Марґарита досхочу наплавалася сама-самісінька вночі в цій річці.
Поряд з Марґаритою нікого не було, але трохи поодаль з-за кущів долинало хлюпання і пирскання, там теж хтось купався.
