У цей час у квартирі № 82, під квартирою Латунського, хатня робітниця драматурга Кванта пила чай на кухні, не виходячи з дива від того, що згори долинає якийсь гуркіт, біганина і брязкіт. Піднявши голову до стелі, вона раптом побачила, що та на очах у неї перемінює свій білий колір на якийсь мертвотно-синюватий. Пляма ширилася на очах, і раптом на ній понабухали краплі. Хвилини зо дві сиділа хатня робітниця, торопіючи від такого з’явища, доки, нарешті, зі стелі не сипнув справжній дощ і не залопотів по підлозі. Аж тепер вона схопилася, підставила під зливу миску, що анітрохи не зарадило, бо дощ поширився й почав заливати і газову плиту, і стіл із посудом. Тоді, скрикнувши, хатня робітниця Кванта вибігла з квартири на сходи, і притьмом у квартирі Латунського почалося дзеленчання.
- Ну, задзвонили... Пора збиратися, - сказала Марґарита. Вона сіла на щітку, прислухаючись до того, як жіночий голос кричить у щілину дверей:
- Відчиніть, відчиніть! Дусю, відчини! У вас, чи що, вода тече? Нас затопило!
Марґарита піднялася на метр угору і вдарила по люстрі. Дві лампочки вибухнули, в усі боки бризнули дармовиси. Крики в щілині затихли, на сходах почувся тупіт. Марґарита випливла у вікно, опинилася зовні, розмахнулася легко і молотком ударила в шибку. Вона схлипнула, і обшитою мармуром стіною каскадом побігли донизу скалки. Марґарита підлетіла до наступного вікна. Далеко внизу забігали люди по тротуару, одна з двох машин, що стояла коло будинку, тукнула й від’їхала.
Скінчивши з вікнами Латунського, Марґарита попливла до сусідньої квартири. Удари почастішали, провулок виповнився брязкотом та громом. З першого під’їзду вибіг швейцар, подивився вгору, трохи повагався, видно, не зметикувавши відразу, що йому чинити, всунув у рот сюрчок і шалено засвистів. З особливим азартом під цей свист розгативши останнє вікно на восьмому поверсі, Марґарита спустилася до сьомого і почала й там висаджувати шибки.
Змучений довгим байдикуванням за дзеркальними дверима під’їзду, швейцар вкладав у сюрчання всю душу, причому чітко йшов за Марґаритою, ніби акомпануючи їй. У паузах, коли вона перелітала від вікна до вікна, він набирав духу, а з кожним Марґаритиним ударом, надимаючи щоки, заходився, свердлуючи нічне повітря до самого неба.
Його зусилля, єднаючись зі стараннями розшаленілої Марґарити, дали великі наслідки. В будинку йшла паніка. Цілі ще вікна розчинялися, в них з’являлись людські голови і відразу ховалися, відчинені ж вікна, навпаки, зачинялись. В протилежних будинках у вікнах на тлі освітлених кімнат виникали темні силуети людей, що намагалися збагнути, чому безпричинно тріскаються шибки в новій споруді Драмліту.
У провулкові народ біг до будинку Драмліту, а всередині його усіма сходами тупотіли люди, носячись сюди-туди без ладу й сенсу. Хатня робітниця Кванта кричала до них, що їх залило, а згодом до неї прилучилася хатня робітниця Хустова з квартири № 80, яка була під квартирою Кванта. У Хустових полилося зі стелі, й на кухні, й у вбиральні. Нарешті, у Квантів на кухні обвалився величезний шмат тиньку зі стелі, розбивши весь брудний посуд, після чого пішла справжня злива: з-під ґраток мокрої обвислої дранки ринуло, як з відра. Тоді на сходах першого під’їзду залунали крики. Пролітаючи повз передостаннє вікно четвертого поверху, Марґарита заглянула в нього і побачила чоловіка, який у паніці нацупив на себе протигаз. Ударивши молотком у його шибку, Марґарита сполохала його, і він здимів із кімнати.
Та несподівано дикий погром ущух. З’їхавши до третього поверху, Марґарита заглянула в крайнє вікно, завішене легенькою темною фіранкою. В кімнаті горіла слабенька лампочка під ковпачком. У маленькому ліжечку із затягнутими сіткою боками сидів хлопчик років чотирьох і налякано прислухався. Дорослих нікого не було в кімнаті. Напевно, всі повибігали з квартири.
- Шибки б’ють, - проговорив хлопчик і покликав: - Мамо!
Ніхто не відгукнувся, і тоді він сказав:
- Мамо, я боюсь.
Марґарита відкинула фіранку і влетіла у вікно.
- Я боюся, - повторив хлопчик і затремтів.
- Не бійся, не бійся, маленький, - сказала Марґарита, силуючись пом’якшити свій захриплий на вітрі, злочинницький голос, - це хлопчиська шибки били.
- З рогатки? - запитав хлопчик, переставши тремтіти.
- З рогатки, з рогатки, - повторила Марґарита, - а ти спи!
- Це Ситник, - сказав хлопчик, - у нього є рогатка.
- Ну, певно, він!
Хлопчик подивився лукаво кудись убік і запитав:
- А ти де, тьотю?
- А мене немає, - відповіла Марґарита, - я тобі снюся.
- Я так і думав, - сказав хлопчик.
- Ти лягай, - наказала Марґарита, - підклади руку під щоку, а я тобі буду снитися.
- Ну, снись, снись, - погодився хлопчик, відразу ліг і підсунув руку під щоку.
- Я тобі казку розповім, - заговорила Марґарита і поклала розвогнену руку на стрижену голову. - Була на світі одна тьотя. І в неї не було дітей, і щастя взагалі так само не було. Отож спочатку вона довго плакала, а потім зробилася злою... - Марґарита вмовкла, зняла руку - хлопчик спав.
