- Брехні, як завжди, - бурчав Азазелло, косуючи на Бегемота.
- Мені почулося, - відповів кіт.
- Ну, і довго це триватиме? - спитав Воланд. - Шах королю.
- Я, мабуть, не розчув, мій метре, - відповів кіт, - шаха королю немає і бути не може.
- Повторюю, шах королю.
- Мессіре, - затурбовано-фальшивим голосом обізвався кіт, - ви перевтомилися: немає шаха королю!
- Король на клітинці г-два, - не дивлячись на дошку, сказав Воланд.
- Мессіре, я у відчаї, - завив кіт, зображуючи відчай на своїй морді, - на цій клітинці немає короля.
- Як це так? - з недовірою запитав Воланд і почав дивитися на дошку, де офіцер, що стояв на королівській клітині, відвертався й затулявся рукою.
- Ах ти підлотник, - задумливо сказав Воланд.
- Мессіре! Я знову вдаюся до логіки, - заговорив кіт, притискаючи лапи до грудей, - якщо гравець оголошує шах королю, а короля при тому і в помині вже нема на дошці, шах визнається недійсним.
- Ти здаєшся чи ні? - гукнув загрозливим голосом Воланд.
- Дозвольте подумати, - смиренно відповів кіт, поклав лікті на стіл, уткнув вуха в лапи і почав думати. Думав він довго і нарешті сказав: - Здаюсь.
- Убити вперту тварюку, - шепнув Азазелло.
- Так, здаюсь, - сказав кіт, - але здаюся виключно тому, що не можу грати в атмосфері цькування з боку заздрісників! - Він підвівся, і шахові фігурки полізли в скриньку.
- Ґелло, вже час, - сказав Воланд, і Ґелла щезла з кімнати. - Нога розболілась, а тут цей бал, - вів далі Воланд.
- Дозвольте мені, - тихо попросила Марґарита.
Воланд пронизливо подивився на неї і присунув ближче коліно.
Гаряче, як лава, вариво палило руки, але Марґарита, не морщачись, намагаючись не завдавати болю, втирала його в коліно.
- Наближені твердять, що це ревматизм, - казав Воланд, не спускаючи ока з Марґарити, - але я маю велику підозру, що цей біль у коліні залишила мені в пам’ятку одна чарівна відьма, з якою я близько зазнайомивсь у тисяча п’ятсот сімдесят першому році в Брокенських горах, на Чортовій Кафедрі.
- Ох, чи можливе таке! - сказала Марґарита.
- Пусте! Років через триста це минеться. Мені нараяли силу ліків, але я по-старосвітському тримаюся бабусиних засобів. Дивовижні трави лишила у спадок погана старушенція, моя бабуся! До речі, а ви не маєте якої урази? Може, у вас є яка печаль, що труїть душу, який туск?
- Ні, мессіре, нічого цього немає, - відповіла розумниця Марґарита, - а тепер, коли я у вас, я почуваюсь цілком добре.
- Кров - великий чинник, - невідомо чому весело сказав Воланд і докинув: - Я бачу, що вас цікавить мій глобус.
- О так, я ніколи не бачила такої речі.
- Хороша річ. Я, відверто кажучи, не люблю останніх вістей, передаваних по радіо. Повідомляють їх завжди якісь дівчата, що нерозбірливо вимовляють назви місцевостей. До того ж кожна третя з них трохи недорікувата, начебто таких підбирають навмисне. Мій глобус багато зручніший, тим більше, що події мені потрібно знати достеменно. Ось, до прикладу, бачите той кусень землі, бік якого миє океан? Дивіться, он він наливається вогнем. Там почалася війна. Якщо ви наблизите очі, ви побачите й подробиці.
Марґарита нахилилася над глобусом і побачила, що квадратик землі розрісся, багатобарвно заграв кольорами і перетворився наче на рельєфну мапу. А потім вона побачила і стрічечку річки, і якесь селище коло неї. Будиночок, який був завбільшки з горошину, розрісся і став такий, як сірникова коробочка. Нагло і безгучно дах цього будинку підлетів угору разом з опукою чорного диму, а стіни впали, отож від двоповерхової коробочки нічого не залишилося, окрім купки, від якої валував чорний дим. Ще наблизивши око, Марґарита розгледіла маленьку жіночу фігурку, яка лежала на землі, а коло неї в калюжі крові мале дитинча з розкиданими рученятами.
- Оце і все, - усміхаючись, сказав Воланд, - воно не встигло нагрішити. Робота Абадонни бездоганна.
- Я не хотіла б бути по тому боці, проти якого цей Абадонна, - сказала Марґарита, - на чиєму він боці?
- Що далі говорю з вами, - люб’язно відгукнувся Воланд, - то більше переконуюся в тому, що ви вельми розумна. Я заспокою вас. Він навдивовижу безсторонній і однією мірою співчуває обом супротивним таборам. Отож і наслідки для кожного табору бувають завжди однаковісінькі. Абадонно! - неголосно покликав Воланд, і тут із стіни з’явилася постать якогось кощавого чоловіка в темних окулярах. Ці окуляри чомусь справили на Марґариту таке сильне враження, що вона, тихенько зойкнувши, уткнулася обличчям у ногу Воландові. - Та годі вам! - гукнув Воланд. - Які-бо нервові сучасні люди. - Він з розмаху плеснув Марґариту по спині, так що її тіло аж загуло, як дзвін. - Таж бачите, що він в окулярах. І не було такого жодного випадку, та й не буде, щоб Абадонна з’являвся перед будь-ким передчасно. Врешті, я тут. Ви у мене гостею! Я просто хотів показати його вам.
Абадонна стояв непорушно.
- А можна, щоб він на секунду скинув окуляри? - запитала Марґарита, тулячись до Воланда і здригаючись, але вже з цікавості.
- А ось цього не можна, - серйозно відповів Воланд і махнув рукою Абадонні, й того не стало. - Що ти хочеш сказати, Азазелло?
