Марґарита вигукнула це і подивувалася тому, що її голос, повен, як дзвін, перекрив гримотіння оркестру. Чоловік від щастя скинувся і ліву руку приклав до грудей, правою і далі вимахуючи оркестрові білим берлом.
- Мало, мало, - шепотів Коров’єв, - дивіться ліворуч, на перші скрипки, і кивніть так, щоб кожен подумав, що ви впізнали саме його. Тут лише світової слави музики. Ось цьому, за першим пультом, це - В’єтан. Так, дуже добре. Тепер - далі.
- Хто диригент? - відлітаючи, спитала Марґарита.
- Йоганн Штраус! - закричав кіт. - І хай мене повісять у тропічному лісі на ліані, якщо на якомусь балу будь-коли грав такий оркестр! Я запрошував його! І, зважте, жоден не захворів і жоден не відмовився!
У наступній залі не було колон, замість них стояли стіни червоних, рожевих, молочно-білих троянд з одного боку, а з другого - стіна японських повних камелій. Поміж цих стін уже били, шумуючи, фонтани, і шампанське вирувало бульбашками в трьох басейнах, серед яких один був прозоро-бузковим, другий - рубіновим, третій - кришталевим. Біля них метушилися негри в червоних пов’язках, срібними черпаками наповнюючи з басейнів пласкі чаші. В рожевій стіні проступив вилом, і в ньому на естраді гарячкував чоловік у червоному з ластів’ячим хвостом фраці. Перед ним нестерпно гучно надсаджувався джаз. Тільки-но угледівши Марґариту, диригент зігнувся перед нею, так що руками черкнувся підлоги, потім випростався і пронизливо верескнув:
- Алілуя!
Він ляснув себе по коліну раз, потім навхрест по другому - два, вирвав із рук у крайнього музики тарілку й гахнув нею об колону.
Відлітаючи, Марґарита бачила лише, що віртуоз-джаз-бандист, змагаючись із полонезом, який дув Марґариті в спину, б’є по головах джаз-бандистів своєю тарілкою, а ті присідають з комічним переляком.
Нарешті вилетіли в передпокій, де, як зрозуміла Марґарита, її серед пітьми зустрічав Коров’єв з лампадкою. Зараз на цьому майданчику очі сліпли від світла, що лилося з кришталевих виноґрон. Марґариту поставили на чільне місце, і під лівою рукою в неї опинилася низенька аметистова колонка.
- Руку можна буде покласти на неї, якщо стане непереливки, - шепотнув Коров’єв.
Якийсь чорношкірий підкинув під ноги Марґариті подушку з вигаптуваним на ній золотим пуделем, і на неї вона, корячись чиїмсь рукам, поставила, зігнувши в коліні, свою праву ногу.
Марґарита спробувала розглянутися. Коров’єв і Азазелло стояли побіля неї в парадних позах. Поруч з Азазелло - ще троє молодиків, що невиразно чимсь нагадали Марґариті Абадонну. В спину віяло холодом. Озирнувшись, Марґарита побачила, що з мармурової стіни позад неї б’є шумуюче вино і стікає в крижаний басейн. Коло лівої ноги вона відчувала щось тепле й кошлате. Це був Бегемот.
Марґарита була на висоті, з-під її ніг униз збігали грандіозні сходи, вкриті килимом. Унизу, так далеко, начебто Марґарита дивилася в перевернутий бінокль, вона бачила величезну швейцарську з цілковито неоширним каміном, в холодну й чорну пащеку якого могла вільно в’їхати п’ятитонна вантажівка. Швейцарська та сходи, до болю в очах залиті світлом, були порожні. Сурми тепер долинали до Марґарити здалеку. Так простояли непорушно близько хвилини.
- Де ж гості? - спитала Марґарита Коров’єва.
- Будуть, королево, будуть, зараз будуть! Подостатком їх буде. І, далебі, я волів би рубати дрова, аніж віншувати їх отут на сходах.
- Що рубати дрова, - підхопив балакучий кіт, - я краще найнявся б кондуктором у трамваї, а вже гіршої роботи в цілому світі не знайдеш!
- Усе має бути наготоване заздалегідь, королево, - пояснював Коров’єв, поблискуючи оком крізь попсований монокль. - Нема паскудніше, аніж коли гість, що приїхав першим, нудиться, не знаючи, до чого йому вдатися, а законна мегера пошептом гризе його за те, що вони приїхали раніше за всіх. Такі бали слід викидати на смітник, королево.
- Тільки на смітник, - підтвердив кіт.
- До півночі не більше десяти секунд, - сказав Коров’єв, - зараз почнеться.
ЦІ десять секунд видалися Марґариті страшенно довгими. Мабуть, вони вже проминули, але нічогісінько не почалося. Але в ту мить щось нагло торохнуло внизу в здоровенному каміні, і з нього вискочила шибениця, на якій теліпався напівобпалий прах. Цей прах зірвався з мотузки, брязнувся об підлогу, і з нього вискочив чорноволосий красень у фраку та в лакованих черевиках. З каміна вибігла напівзотліла невелика труна, віко її відскочило, і з неї випав інший прах. Красень галантно підскочив до нього і підставив руку калачиком, і цей другий прах склався в голу вертку жіночку в чорних черевичках та з чорним пір’ям на голові, і тоді обоє, і чоловік і жінка, пошвидкували нагору сходами.
- Перші! - вигукнув Коров’єв. - Пан Жак з дружиною. Рекомендую вам, королево, це один з найцікавіших чоловіків! Питомий фальшувальник грошей, державний зрадник, але дуже непоганий алхімік. Уславився тим, - шепнув на вухо Марґариті Коров’єв, - що отруїв королівську коханку. А таке не кожному випадає! Пригляньтесь, який файний!
