Збліднувши та розкривши рота, Марґарита дивилася вниз і бачила, як щезають у якомусь бічному ході швейцарської і шибениця, і труна.
- Я в захваті! - загорлав кіт просто в обличчя панові Жакові, що піднявся сходами.
У цей час унизу з каміна вигулькнув безголовий, з відірваною рукою скелет, торохнувся долі й перетворився на чоловіка у фраку.
Дружина пана Жака вже вклякла перед Марґаритою і, збілівши від хвилювання, цілувала коліно Марґариті.
- Королево... - лебеділа дружина пана Жака.
- Королева у захваті! - кричав Коров’єв.
- Королево... - тихо мовив красень, пан Жак.
- Ми в захваті, - завивав кіт.
Молодики, супутники Азазелло, усміхаючись безживними, але привітними усмішками, вже відсторонювали пана Жака з дружиною до чаш з шампанським, що їх тримали в руках негри. А сходами бігцем брався нагору одинак-фрачник.
- Граф Роберт, - шепнув Марґариті Коров’єв, - досі ще привабливий. Зважте, яка чудасія, королево, - все навиворіт: цей був коханцем королеви і отруїв свою дружину.
- Ми раді вам, графе, - прокричав Бегемот.
З каміна одна за одною випали, тріскаючись і розпадаючись, три домовини, потім хтось у чорній киреї, котрому наступний приходень з темної пащі затопив у спину ніж. Знизу долинув давучий зойк. Далі з каміна вибіг майже цілковито розкладений труп. Марґарита примружила очі, а чиясь рука піднесла їй до носа пляшечку з білою сіллю. Марґариті здалося, що то була Наташина рука. На сходах ставало все людніше. Тепер уже на кожній приступці було по фрачникові - всі вони віддалеки здавалися однаковісінькими, а коло них ступали голі жінки, що різнилися одна від одної хіба що кольорами черевичків та пір’ями на головах.
До Марґарити перевальцем наближалася в дивовижному дерев’яному чоботі на лівій нозі дама з по-чернечому опущеними очима, сухенька, скромна і чомусь із широкою зеленою пов’язкою на шиї.
- Хто ця зелена? - машинально спитшта Марґарита.
- Найчарівніша і найповажніша дама, - шептав Коров’єв, - рекомендую вам: пані Тофана. Зажила надзвичайної слави серед молодих хупавих неаполітанок, а ще мешканок Палермо, і особливо тих, котрим збридилися їхні шлюбні чоловіки. Адже таке буває, королево, що збридить-ся муж...
- Ага, - глухо відгукнулася Марґарита, водночас усміхаючись двом гостям у фраках, які один за другим хилилися перед нею, цілуючи коліно та руку.
- Так ось, - примудрявся шепотіти Коров’єв Марґариті, заразом вигукуючи комусь: - Герцоге! Бокал шампанського? Я в захопленні! Так ось, ця пані Тофана, співчуваючи цим жінкам у їх гіркій долі, продавала їм якусь водичку в слоїках. Дружина виливала ту водичку мужеві в суп, той виїдав його, дякував за ласку і мався пречудово. Правда, по кількох годинах йому страх як праглося пити, потім він клався в ліжко, а через день прекрасна неаполітанка, що нагодувала свого чоловіченька супом, ставала вільна, як весняний легіт.
- А що це в неї на нозі? - питала Марґарита, невтомно подаючи руку гостям, які обганяли кульгаву пані Тофану, - і навіщо ота зелень на шиї? Блякла шия?
- Я в захваті, князю! - кричав Коров’єв і водночас шепотів Марґариті: - Чудова шия, але їй зле повелось у в’язниці. На нозі в неї, королево, іспанський чобіток, а зелена пов’язка ось від чого: коли тюремники дізналися, що мало не п’ять сотень непридобних мужів покинули Неаполь та Палермо назавжди, вони зопалу придушили пані Тофану в кутузці.
- Яка я щаслива, чорна королево, що мені випала велика честь, - смиренно, як черниця, тихо проказувала Тофана, намагаючись опуститися на коліно. Іспанський чобіт заважав їй. Коров’єв і Бегемот допомогли Тофані підвестися.
- Я рада, - відповіла їй Марґарита, водночас простягаючи руку іншим.
Тепер сходами знизу вгору гості пливли плавом. Марґарита вже не бачила того, що діється в швейцарській. Вона механічно підносила й опускала руку та, одноманітно щирячись, усміхалася гостям. У повітрі над сходами вже стояв гомін, з покинутих Марґаритою бальних зал, як море, виплескувалася музика.
- А ось ця - ото нудна жінка, - вже не шепотів, а на повен голос говорив Коров’єв, знаючи, що в гаморі голосів його не розчують, - обожнює бали, усе мріє поскаржитися на свою хусточку.
Марґарита виловила поглядом у потоці гостей ту, на яку вказував Коров’єв. Це була молода жінка років двадцяти, надзвичайно гарної статури, але з якимись бентежними й улізливими очима.
- Яку хусточку? - попитала Марґарита.
- До неї камеристка приставлена, - пояснив Коров’єв, - і тридцять років кладе їй на ніч на столик носовичок. Як вона прокинеться, так хусточка вже тут. Вона і палила її в печі й топила в річці, але ніщо не допомагає.
- Яку хусточку? - шептала Марґарита, підносячи й опускаючи руку.
- У синій бережечок хусточка. Річ у тім, що коли вона служила в кав’ярні, хазяїн якось закликав її в комору, а через дев’ять місяців вона народила хлопчика, занесла його в ліс і засунула йому в рот хусточку, а потім закопала дитинча в землю. На суді вона казала, що їй нема чим годувати немовля.
- А де ж хазяїн тієї кав’ярні? - спитала Марґарита.
