- Та це хтось із новеньких, - говорив Коров’єв, мружачись крізь скельце. - Таки так, так. Якось Азазелло навідав його і за коньяком нашептав йому пораду, як позбутися однієї людини, викриттів якої він страшенно боявся. Отож він велів своєму знайомцеві, що був залежним І від нього, поприскати стіни кабінету отрутою.
- Як звуть його? - спитала Марґарита.
- А я й сам ще не знаю, їй-бо, - відповів Коров’єв, - треба запитати Азазелло.
- А з ним хто це?
- Та той самий його запопадливий підлеглий. Я в захваті! - прокричав Коров’єв останнім двом прибульцям.
Сходи спорожніли. З обачності почекали ще трохи. Але з каміна більше ніхто не з’являвся.
Через секунду, не втямивши, як це подіялось, Марґарита опинилася в тій самій кімнаті з басейном, і там, тієї ж миті зайшовшись плачем від болю в руці та нозі, впала просто на підлогу. Але Ґелла з Наташею, втішаючи Марґариту, вдруге повели її під кривавий душ, вдруге розім’яли їй тшо, і вона знов ожила.
- Ще, ще, королево Марґо, - шепотів Коров’єв, з’явившись поряд, - треба облетіти зали, щоб шановні гості не відчували себе покинутими.
І Марґарита знову вилетіла із кімнати з басейном. На естраді за тюльпанами, де грав оркестр короля вальсів, тепер біснувався мавпячий джаз. Велетенська з кошлатими бакенбардами горила із трубою в руці, важко пританцьовуючи, диригувала. В один ряд сиділи орангутанги, дули в блискучі сурми. На плечах у них верхи примістилися веселі шимпанзе з гармоніями. Два гамадрили з гривами, подібними до лев’ячих, грали на роялях, що їх не було чутно в пискотняві й гуркоті й бухканні скрипок, саксофонів і барабанів у лапах гібонів, мандрилів та мавп. На дзеркальній підлозі незліченні пари, наче злившись, вражаючи спритністю та вивіреністю рухів, крутячись в одному і напрямку, йшли стіною, погрожуючи змести все на своєму шляху. Живі оксамитні метелики пурхали над полчищами танцюристів, зі стелі сипалися квіти. В капітелях колон, коли гасла електрика, загоралися міріади світлячків, а в повітрі пливли болотяні вогні.
Потім Марґарита опинилась у неймовірному за розмірами басейні, оточеному колонадою. Величезний чорний Нептун викидав із пащеки широкий рожевий струмінь. Запаморочливий пах шампанського підіймався з басейну. Тут панували невимушені веселощі. Дами, сміючись, скидали туфлі, віддавали сумочки своїм кавалерам чи неграм, які метушились із простирадлами в руках, а самі з криком кидалися ластівкою в басейн. Піняві стовпи викидало вгору. Кришталеве дно басейну горіло нижнім світлом, яке прошивало товщу вина, і в ньому сріблилися тіла плавців. Вискакували з басейну зовсім п’яними. Гучний сміх дзвенів під колонами і гримів, як у лазні.
Серед усього цього шарварку запам’яталося одне цілковито п’яне жіноче обличчя з безтямними, але й у безтямності своїй благальними очима, і пригадалось одне слово - “Фріда”!
Голова Марґариті пішла обертом від запаху вина, і вона вже хотіла відійти, коли кіт учинив у басейні штуку, яка затримала її. Бегемот почаклував трохи біля Нептунової пащеки, і враз, шумуючи та гуркочучи, хвильна маса шампанського пішла з басейну, а Нептун почав вивергати не-пінну й нешумисту хвилю темно-жовтого кольору. Дами з вереском і гуком:
- Коньяк! - метнулися від країв басейну за колони. За кілька секунд басейн заповнився, і кіт, тричі перекрутившись у повітрі, шубовснув у колихкий коньяк. Виліз він, пирскаючи, з розмоклою краваткою, втративши позолоту з вусів і свого бінокля. За прикладом Бегемота зважилася піти лише ота витівниця-швачка та її кавалер, незнайомий молодий мулат. Обоє вони шугонули в коньяк, але в цю мить Коров’єв підхопив Марґариту під руку, і вони облишили купальників.
Марґариті здалося, що вона пролетіла місцями, де бачила у величезних мурованих ставках гори устриць. Потім вона літала над скляною підлогою, що під нею горіли пекельні печі, а між тими печами метушилися диявольські білі кухарі. Згодом вона, вже втрачаючи тяму, бачила десь темні підвали, де горіли якісь світочі, де дівчата подавали м’ясо, яке сичало на розжареному вугіллі, де пили з великих кухлів за її здоров’я. Далі вона бачила білих ведмедів, що вигравали на гармонійках і танцювали камаринського на естраді... Фокусника-саламандру, який не згорав у каміні... І тут удруге сили її почали вичерпуватись.
- Останній вихід, - прошепотів їй заклопотано Коров’єв, - і ми вільні.
Вона, супроводжувана Коров’євим, знов опинилась у бальній залі, але тепер тут не танцювали, і гості незліченними роями купчилися поміж колон, залишаючи вільною середину зали. Марґарита не пам’ятала, хто допоміг їй зійти на поміст, що з’явився посередині цього вільного простору. Коли вона піднялася на нього, то здивовано почула - десь б’є північ, яка вже давно, за її обліком, минула. З останнім ударом годинника, що гучав невідь-звідки, мовчання опало юрби гостей.
