Марґарита звернула запитальний погляд до Воланда. Той кивнув головою. Тоді Наташа кинулася на шию Марґариті, лунко її розцілувала і з переможним гуком вилетіла у вікно.
На місці Наташі опинився Микола Іванович. Він прибрав свою колишню людську подобу, але був надзвичайно похмурий і навіть, напевно, лихий.
- Ось кого з особливим задоволенням відпущу, - сказав Воланд, з відразою дивлячись на Миколу Івановича, - з винятковим задоволенням, настільки він тут зайвий.
- Я дуже прошу видати мені посвідку, - заговорив, дико оглядаючись, Микола Іванович, але дуже настирливо, - про те, де я перебув попередню ніч.
- А для чого? - суворо запитав кіт.
- А для того, щоб надати міліції й дружині, - твердо проказав Микола Іванович.
- Посвідок ми звичайно не видаємо, - відповів кіт, насупившись, - але для вас, нехай уже так, зробимо виняток.
І не встиг Микола Іванович опам’ятатися, як гола Ґелла вже. сиділа за друкарською машинкою, а кіт диктував їй.
- Цим свідчиться, що пред’явник сього Микола Іванович перебув згадану ніч на балу в сатани, бувши залучений туди як засіб для пересування... постав, Ґелло, дужку! В дужці пиши “кнур”. Підпис - Бегемот.
- А дату? - пискнув Микола Іванович.
- Дат ми не ставимо, з датою папір втратить чинність, - озвався кіт, розмашисто підписав документ, звідкись дістав печатку, професійно похукав на неї, відтиснув на папері слово “сплачено” і вручив папір Миколі Івановичу. Після цього Микола Іванович безслідно щез, а на його місці з’явився новий несподіваний чоловік,
- А це ще хто? - гидливо запитав Воланд, рукою затуляючись від світла свічок.
Варенуха опустив голову, зітхнув і тихо сказав:
- Відпустіть назад. Не можу бути вампіром. Адже я тоді Римського мало не на смерть з Ґеллою перепудив. А я не охочий до крові. Відпустіть.
- Що це ще за маячня? - спитав, морщачи лице, Воланд. - Який такий Римський? Що це за нісенітниця?
- Не клопочіться, мессіре, - озвався Азазелло і звернувся до Варенухи: - Грубіянити не треба по телефону. Брехати не треба по телефону. Зрозуміло? Не будете до такого більше вдаватися?
Від радості в голові у Варенухи замакітрилося, обличчя його засяяло, і він, не тямлячи, що каже, забелькотів:
- Істинним... тобто, я хочу сказати... ваша ясновель... зараз же після обід... - Варенуха притискав руки до грудей, благально дивлячись на Азазелло.
- Добре, додому! - сказав той, і Варенуха розтанув.
- Тепер усі залишіть мене на самоті з ними, - наказав Воланд, показуючи на майстра і Марґариту.
Воландового наказа було виконано вмить. Після короткої мовчанки Воланд звернувся до майстра:
- Отож, виходить, в арбатський підвал? А хто ж буде писати? А прозирання, натхнення?
- У мене більше немає жодних прозирань, ані натхнення також, - відповів майстер, - ніщо мене довкола не обходить, окрім неї, - він знову поклав руку на голову Марґариті, - мене зламали, мені тоскно, і я хочу в підвал.
- А ваш роман? Пілат?
- Він мені осоружний, цей роман, - відповів майстер, - я забагато натерпівся через нього.
- Я благаю тебе, - жалібно попросила Марґарита, - не кажи так. За що ти мене мордуєш? Адже ти знаєш, що я все життя вклала в цю твою роботу. - Марґарита додала ще, звернувшись до Воланда: - Не слухайте його, мессіре, він надто вимучений.
- Але ж потрібно щось змальовувати? - говорив Воланд. – Якщо вичерпали цього прокуратора, то зачніть зображати хоч би отакого Алоїзія.
Майстер посміхнувся.
- Такого Лапшоннікова не надрукує, та й до того ж це нецікаво.
- А чим же ви будете жити? Адже доведеться злидарювати.
- Залюбки, залюбки, - відповів майстер, пригорнув до себе Марґариту, обхопив її за плечі й додав: - Вона дійде розуму, покине мене...
- Не думаю, - крізь зуби процідив Воланд і вів далі: - Отож людина, котра створила історію Понтія Пілата, йде у підвал, маючи намір розташуватися там коло лампи і злидарювати?
Марґарита відокремилася від майстра і заговорила дуже палко:
- Я зробила все, що могла, і я йому нашептала найспокусливіше. А він відмовляється від цього.
- Те, що ви нашептали йому, я знаю, - заперечив Воланд, - але це не найспокусливіше. А вам скажу, - посміхнувшись, звернувся він до майстра, - що ваш роман вам принесе ще несподіванки.
- Це дуже сумно, - відповів майстер.
- Ні, ні, це не сумно, - сказав Воланд, - нічого страшного вже не буде. Отож, Марґарито Миколаївно, все залагоджено. Чи не маєте ви до мене якої претензії?
- Що ви, о, що ви, мессіре!..
- Так візьміть же це від мене на спомин, - сказав Воланд і дістав з-під подушки невеличку золоту підкову, вкриту діамантами.
- Ні, ні, ні, з якої речі?
- Ви хочете зі мною зайти у сперечку? - посміхнувшись, запитав Воланд.
Марґарита, позаяк у плащі у неї не було кишені, вклала підкову в серветку і зав’язала її вузлом. Тут щось її вразило. Вона озирнулася на вікно, в якому сяяв місяць, і сказала:
- А ось чого я не збагну... Що ж оце все північ та північ, а давно вже мав би бути ранок?
- Святкову ніч приємно трохи і притримати, - відповів Воланд. - Ну, нехай вам щастить!
Марґарита молитовно простягла обидві руки до Воланда, але не насміла наблизитися до нього і тихо вигукнула:
