- Випий, випий! Ти боїшся? Ні, ні, вір мені, що тобі допоможуть!
Недужий узяв склянку і випив те, що було в ній, але рука його затремтіла, і спорожніла склянка розбилася коло його ніг.
- На щастя! На щастя! - зашепотів Коров’єв Марґариті. - Дивіться, він уже отямлюється.
Справді, погляд хворого став не таким диким і неспокійним.
- Але це ти, Марґо? - спитав місячний гість.
- Не сумнівайся, це я, - відповіла Марґарита.
- Ще! - наказав Воланд.
Після другої випитої склянки майстрові очі ожили і проясніли.
- Оце інша річ, - сказав Воланд, мружачись, - тепер говоритимемо. Хто ви такий?
- Я тепер ніхто, - відповів майстер, і усмішка скривила йому рот.
- Звідки оце ви?
- З дому скорботи. Я - душевнохворий, - відповів приходень.
Цих слів Марґарита не витримала і заплакала знову. Потім, витерши очі, вона закричала:
- Страшні слова! Страшні слова! Він майстер, мессі-ре, я вас попереджаю про це! Вилікуйте його, він вартий цього!
- Ви знаєте, з ким зараз говорите, - поспитав у приходня Воланд, - у кого ви перебуваєте?
- Знаю, - відповів майстер, - моїм сусідом у божевільні був цей хлопчина, Іван Бездомний. Він розказав мені про вас.
- Атож, атож, - озвався Воланд, - я мав нагоду стрітися з цим молодиком на Патріарших ставках. Він мало мене самого не збив з плигу, доводячи мені, що мене немає! Але ви хоч вірите, що це насправді я?
- Доводиться вірити, - сказав приходень, - але, звичайно, куди спокійніше було б вважати вас виплодом галюцинації. Даруйте, - похопившись, додав майстер.
- Ну, що ж, якщо спокійніше, то й вважайте, - ґречно відповів Воланд.
- Ні, ні! - налякано говорила Марґарита і трясла майстра за плече. - Спам’ятайся! Перед тобою насправді він!
Кіт ув’язався і тут:
- А я таки справді схожий на галюцинацію! Зверніть увагу на мій профіль у місячному світлі, - кіт уліз у місячний сніп і хотів ще щось казати, але його попросили замовкнути, і він відповів: - Гаразд, гаразд, я мовчатиму. Я буду мовчазною галюцинацією, - і змовк.
- А скажіть, чому Марґарита називає вас майстром? - спитав Воланд.
Той усміхнувся і сказав:
- Це простима слабкість. Вона надто високої думки про і той роман, котрий я написав.
- Про що роман?
- Роман про Понтія Пілата.
Тієї миті знову захитались і затанцювали язики свічок, задеренчав посуд на столі, Воланд зайшовся громохким реготом, але нікого не налякав і сміхом своїм не здивував. Бегемот чомусь зааплодував.
- Про що, про що? Про кого? - заговорив Воланд, відсміявшись. - Оце тепер? Неймовірно! І ви не могли знайти іншу тему? Дайте-но подивитися, - Воланд простягнув руку долонею догори.
- Я, на жаль, не можу цього зробити, - відповів майстер, - бо спалив його в грубці.
- Вибачте, не повірю, - відповів Воланд, - цього не може бути. Рукописи не горять. - Він обернувся до Бегемота і сказав: - Ну-бо, Бегемоте, дай сюди роман.
Кіт миттю схопився зі стільця, і всі побачили, що сидів він на товстій паці рукописів. Горішній примірник кіт, вклоняючись, подав Воланду. Марґарита затремтіла і закричала, знову хвилюючись до сліз:
- Ось він, рукопис! Ось він!
Вона метнулася до Воланда і в захваті додала:
- Всемогутній! Всемогутній!
Воланд узяв до рук поданий йому примірник, перевернув його, відклав убік і мовчки, без усмішки, втупився поглядом у майстра. Але той, невідь-чого, занепокоївся, затужив, піднявся зі стільця, заломив руки і, звертаючись до далекого місяця, здригаючись, почав приказувати:
- І вночі при місяці немає мені спокою... Навіщо розтривожили мене? О боги, боги...
Марґарита вчепилася в лікарняний халат, припала до нього і сама почала приказувати тоскно крізь сльози:
- Боже, чому ж тобі не допомагають ліки?
- Нічого, нічого, нічого, - шептав Коров’єв, звиваючись коло майстра, - нічого, нічого... Ще скляночка, і я з вами за компанію.
І скляночка змигнула, зблиснула в місячному промені, й допомогла ця скляночка. Майстра посадили назад, і обличчя хворого прибрало спокійного виразу.
- Отож тепер усе з’ясовано, - сказав Воланд і постукав довгим пальцем по рукопису.
- Цілком ясно, - потвердив кіт, забувши свою обіцянку стати мовчазною галюцинацією, - тепер головна лінія цього опусу мені прозора наскрізь. Що ти кажеш, Азазелло? - звернувся він до мовчазного Азазелло.
- Я кажу, - прогундосив той, - що тебе добре було б утопити.
- Май милосердя, Азазелло, - відповів йому кіт, - і не наводь мого повелителя на цю думку. Повір мені, що кожної ночі я навідував би тебе в такому ж місячному одязі, як і бідолашний майстер, і кивав би тобі, і манив би тебе за собою. Чи добре ти мався б, о Азазелло?
- Ануте, Марґарито, - знову перебрав мову Воланд, - кажіть же ви все, що вам потрібно?
Очі Марґаритині спалахнули, і вона благально звернулася до Воланда:
- Дозвольте мені з ним порадитися?
Воланд кивнув головою, і Марґарита, припавши до вуха майстра, щось пошептала йому. Чутно було, як той відповів їй:
- Ні, пізно. Нічого більше не хочу в житті. Окрім того, щоб бачити тебе. Але тобі вкотре раю - кидай мене. Ти пропадеш зі мною.
