- Цілковито згоден з вами, мессіре, - втрутився в розмову кіт, - саме ганчір’ям, - і спересердя грюкнув лапою по столу.
- Я про милосердя кажу, - пояснив свої слова Воланд, не спускаючи з Марґарити вогненного ока. - Інколи цілком неждано і підступно воно пролізає в найвужчі шпарини. Отож я й кажу про ганчір’я.
- І я про те саме! - гукнув кіт і на всяк випадок відсторонився від Марґарити, прикривши вимазаними в рожевому кремі лапами свої гострі вуха.
- Геть звідси, - сказав йому Воланд.
- Я ще кави не пив, - відповів кіт, - як же я піду? Невже, мессіре, святкової ночі гостей за столом поділяють на два ґатунки? Одні - першого, а інші, як висловлюється цей сумовитий скупердяй-буфетник, другої свіжості?
- Помовч, - наказав йому Воланд і, звертаючись до Марґарити, запитав: - Ви, виходячи з усього, людина винятково добра? Високоморальна людина?
- Ні, - з притиском відповіла Марґарита, - я знаю, що з вами можна розмовляти лише відверто, і відверто вам скажу: я легковажна людина. Я попросила вас за Фріду тільки тому, що необачно подала їй певну надію. Вона чекає, мессіре, вона вірить у мою спроможність. І якщо її буде ошукано, я опинюсь у жахливому становищі. Я не матиму спокою все життя. Нічого не вдієш! Так уже сталось.
- А, - сказав Воланд, - це зрозуміло.
- Так ви зробите це? - тихо спитала Марґарита.
- Ні в якому разі, - відповів Воланд, - річ у тім, дорога королево, що тут зайшла деяка плутанина. Кожна управа має пильнувати своїх справ. Не заперечуватиму, наші спроможності досить широкі, вони набагато ширші, ніж гадають декотрі, не дуже далекоглядні люди...
- Авжеж, набагато ширші, - не втерпів і докинув кіт, який видимо пишався цими спроможностями.
- Мовчи, чорти б тебе взяли! - сказав йому Воланд і вів далі, звертаючись до Марґарити: - Але просто яка потреба робити те, що належить робити іншій, як я висловився, управі? Отож я цього не робитиму, а ви зробите самі.
- А хіба вийде по-моєму?
Азазелло глузливо прискалив косе око на Марґариту, непомітно крутнув рудою головою і пирхнув.
- Та робіть уже, ото морока, - буркнув Воланд і, повернувши глобус, почав придивлятись до якоїсь деталі на ньому, очевидно, залагоджуючи під час розмови з Марґаритою ще якусь справу.
- Ну, Фріда, - підказав Коров’єв.
- Фріда! - пронизливо гукнула Марґарита.
Двері розчахнулися, і розкуйовджена, гола, але вже без ознак сп’яніння жінка з несамовитими очима вбігла в кімнату і простягла руки до Марґарити, а та проказала велично:
- Тебе прощають. Не будуть більше підсовувати хусточку.
Розітнувся зойк Фрідин, вона упала на долівку ниць і простяглася хрестом перед Марґаритою. Воланд махнув рукою, і Фріда щезла з очей.
- Дякую вам, прощайте, - сказала Марґарита і підвелася.
- Ну що ж, Бегемоте, - заговорив Воланд, - не будемо наживатися на вчинкові непрактичної людини у святкову ніч, - він повернувся до Марґарити, - отож цього не рахуватимемо, я ж нічого не робив. Що ви хочете для себе?
Запала мовчанка, яку урвав Коров’єв, прошепотівши на вухо Марґариті:
- Діамантова донно, цього разу пораджу вам бути розважнішою! А то фортуна може й випорснути з рук.
- Я хочу, щоб мені зараз же, цієї миті, повернули мого коханця, майстра, - сказала Марґарита, і обличчя її спотворила судома.
Тієї миті в кімнату увірвався вітер, так що полум’я свічок у канделябрах похилилося, важка штора на вікні розчахнулась, прочинилося вікно, і в далекій височині відкрився повний, але не ранішній, а опівнічний місяць. Від підвіконня на долівку простелилася зеленава хустка нічного світла, і в ній з’явився нічний Іванків гість, який називав себе майстром. Він був у своїй лікарняній одежі - в халаті, черевиках і чорній шапочці, з якою не розлучався. Неголене обличчя його пересмикувалося гримасою, він з божевільним переляком приглядався до язичків свічок, а місячна злива вирувала довкола нього.
Марґарита відразу впізнала його, простогнала, сплеснула руками і підбігла до нього. Вона цілувала його в лоб, у губи, тулилася до колючої щоки, і довго стримувані сльози тепер збігали ручаями по її обличчю. Вона проказувала лише одне слово, нестямно повторюючи його:
- Ти... ти... ти...
Майстер відсторонив її від себе і глухо сказав:
- Не плач, Марґо, не терзай мене. Я тяжко хворий. - Він ухопився за підвіконня рукою, начебто хотів виплигнути на нього і тікати, вискалив зуби, приглядаючись до присутніх, і закричав: - Мені страшно, Марґо! У мене знову почалися галюцинації...
Ридання душили Марґариту, вона шепотіла, давлячись словами:
- Ні, ні, ні... не бійся нічого... я з тобою... я з тобою...
Коров’єв спритно й непомітно підіпхнув до майстра стілець, і той опустився на нього, а Марґарита впала на коліна, притислася збоку до хворого і так заніміла. У своїй схвильованості вона не помітила, що її голизна якось раптом скінчилася, на ній тепер був шовковий чорний плащ. Недужий опустив голову і понуро дивився в землю зболеними очима.
- Так, - заговорив після мовчанки Воланд, - його добряче обробили. - Він наказав Коров’єву: - Дай-но, лицарю, цьому чоловікові чогось випити.
Марґарита благала майстра тремким голосом:
