- Ні, не покину, - відповіла Марґарита і звернулася до Воланда: - Прошу знову повернути нас у підвал у провулку на Арбаті, і щоб лампа засвітилася, і щоб все стало, як було.
Тут майстер розсміявся і, обхопивши Марґаритину голову з давно випростаним хвилястим волоссям, сказав:
- Ой, не слухайте бідну жінку, мессіре! В цьому підвалі вже давно живе інша людина, і взагалі не буває так, щоб усе стало, як було. - Він притисся щокою до голови своєї подруги, обняв Марґариту і почав приказувати: - Бідна, бідна...
- Не буває, кажете? - сказав Воланд. - Це правильно. Але ми спробуємо. - І він покликав: - Азазелло!
У ту ж мить зі стелі на підлогу обвалився спантеличений і мало не збожеволілий громадянин в одній білизні, але чомусь з валізою в руках і в кепці. Від страху цей чоловік трясся і присідав.
- Могарич? - спитав Азазелло в того, хто звалився з неба.
- Алоїзій Могарич, - відповідав той, ловлячи дрижаки.
- Це ви, прочитавши статтю Латунського про роман цього чоловіка, написали на нього скаргу з повідомленням про те, що він зберігає в себе нелегальну літературу? - запитав Азазелло.
Новоявлений громадянин посинів і зайшовся покаянним плачем.
- Ви хотіли перебратись у його кімнати? - якомога задушевніше прогундосив Азазелло.
Шипіння розлюченої кішки розітнулось у кімнаті, й Марґарита, завиваючи:
- Знай відьму, знай! - вчепилася в обличчя Алоїзія Могарича нігтями.
Зчинився шарварок.
- Що ти робиш? - страдницьки прокричав майстер. - Марґо, не ганьби себе!
- Протестую, це не ганьба, - горлопанив кіт.
Марґариту відтягнув Коров’єв.
- Я ванну прибудував... - цокотячи зубами, кричав покривавлений Могарич і з великого переляку почав торочи ти щось несосвітенне, - лише, щоб побілити... сам купорос...
- От і добре, що ванну прибудував, - схвально сказав Азазелло, - йому потрібно ванни брати... - І гукнув: - Геть!
Тоді Могарича перевернуло догори ногами і винесло зі спальні Воланда через відкрите вікно. Майстер витріщився, шепочучи:
- Але ж це, мабуть, дивовижніше за те, що розказував Іван! - до краю вражений, він розглядався на всі боки і нарешті сказав коту: - А, даруйте... це ти... це ви... - він запнувся, не знаючи, як звертатися до кота, на “ти” чи на “ви”, - той самий кіт, ви сідали у трамвай?
- Я, - підтвердив потішений кіт і докинув: - Приємно чути, що ви так ґречно звертаєтеся до кота. Котам звичайно чомусь кажуть “ти”, хоча жоден кіт ні з ким ніколи не пив брудершафта.
- Мені здається чомусь, що ви не такий уже й кіт... - нерішуче відповів майстер. - За мною все одно похопляться в лікарні, - боязко додав він Воланду.
- Та чого це їм похоплюватись! - заспокоїв Коров’єв, і якісь папери та книжки опинилися в його руках. - Це історія хвороби вашої?
- Так.
Коров’єв пошпурив історію хвороби в камін.
- Нема документа, нема й людини, - вдоволено казав Коров’єв, - а це домова книга вашого забудовника?
- Так...
- Кого прописано в ній? Алоїзія Могарича? - Коров’єв дмухнув на сторінку домової книги. - Раз, і нема його, і, майте на увазі, - не було. А коли цей забудовник дивуватиметься, скажіть, що йому Алоїзій наснився. Могарич? Який там Могарич? Жодного Могарича не було! - Тут прошнурована книга щезла з рук Коров’єва. - І ось вона вже на столі в забудовника.
- Ви правильно сказали, - говорив майстер, вражений чистотою роботи Коров’єва, - що раз нема документа, нема й людини. Ото саме мене й нема, в мене немає документа.
- Я вибачаюсь, - гукнув Коров’єв, - це якраз галюцинація, ось він, ваш документ, - і Коров’єв подав майстрові документ. Потім він закотив очі й солодко прошепотів Марґариті: - А ось і ваші маєтності, Марґарито Миколаївно, - і передав Марґариті зошит з пообсмалюваними краями, висхлу троянду, фотографію та, з особливою дбайливістю, ощадну книжку, - десять тисяч, як ви зволили внести, Марґарито Миколаївно. Нам чужого не треба.
- Мені швидше лапи повідсихають, аніж я доторкнусь до чужого, - набундючившись, вигукнув кіт, топчучись на валізі, щоб убгати в неї всі примірники нефортунного роману.
- І ваш документик також, - вів далі Коров’єв, подаючи Марґариті документ, а потім, звертаючись до Воланда, шанобливо доповів: - Усе, мессіре!
- Ні, не все, - озвався Воланд, відриваючись від глобуса. - Куди накажете, моя дорога донно, подіти ваш почет? Мені особисто він не потрібен.
Тут у розчинені двері вбігла Наташа, як була гола, сплеснула руками і загукала до Марґарити:
- Зичу щастя, Марґарито Миколаївно! - Вона закивала головою майстрові й знову звернулася до Марґарити: - А я ж усе знала, куди ви ходите.
- Хатні робітниці все знають, - докинув кіт, багатозначно піднімаючи лапу, - це помилка гадати, що вони сліпі.
- Чого ти хочеш, Наташо? - спитала Марґарита. - Повертайся на віллу.
- Серденько, Марґарито Миколаївно, - благально заговорила Наташа і стала на коліна, - упросіть їх, - вона зиркнула на Воланда, - щоб мене відьмою залишили. Не хочу я більше на віллу. Ні за інженера, ні за техніка не піду! Мені добродій Жак учора на балу освідчилися. - Наташа розтулила кулак і показала якісь золоті монети.
