На поклик цей рипнули двері, й у вечірній сутіні на терасі з’явилася молода жінка без запинала. Вона похилилася над перилами тераси, стривожено приглядаючись, бажаючи дізнатися, хто прийшов. Упізнавши приходня, вона привітно заусміхалася до нього, кивнула головою, махнула рукою.
- Ти сама? - неголосно по-грецькому спитав Афраній.
- Сама, - зашепотіла жінка на терасі. - Чоловік уранці від’їхав до Кесарії. - Тут жінка озирнулася на двері й знов пошепки додала: - Але служниця вдома. - Вона зробила жест, що означав - “заходьте”. Афраній оглянувся і станув на кам’яні сходинки. Після цього він і жінка сховалися всередині будинку.
У цієї жінки Афраній пробув і зовсім недовго - в жодному разі не більше п’яти хвилин. Після цього він покинув дім і терасу, нижче насунув каптур на очі та вийшов на вулицю. В будинках у цю пору вже запалювали світочі, передсвяткова сутолока була ще дуже велика, і Афраній на своєму мулові загубивсь у потоці перехожих та вершників. Подальший шлях його нікому невідомий.
А жінка, яку Афраній назвав Нізою, лишившися сама, почала перевдягатися, і до того ж у великому поспіху. Та хоч як непросто було їй розшукувати потрібні речі в темній кімнаті, світоча вона не запалила і служницю не кликала. Лише після того, як вона була готова і на голові в неї вже було темне запинало, в будиночку пролунав її голос:
- Якщо мене хто питатиме, скажи, що я пішла в гості до Енанти.
Почулося бурчання старої служниці в темряві:
- До Енанти? Оце ще та Енанта! Таж заборонив тобі чоловік ходити до неї! Звідниця вона, твоя Енанта! Ось розкажу чоловікові...
- Годі ж бо, годі, - відгукнулася Ніза і, наче тінь, вислизнула з будиночка.
Сандалі Нізині простукали по кам’яних плитах двору. Служниця з бурчанням зачинила двері на терасу. Ніза пішла зі свого дому.
У цей же час з іншого провулка на Подолі, провулка покрученого, що заломами збігав до одного з міських ставків, з ворітець непоказного будиночка, який глухою стіною виходив на провулок, а вікнами у двір, вийшов молодик з акуратно підстриженою борідкою в білому чистому кефі, що спадав йому на плечі, в новому празниковому блакитному талліфі з китицями внизу і в новеньких скрипучих сандалях. Горбоносий красень, вбраний задля великого свята, йшов бадьоро, переганяючи перехожих, які поспішали додому на врочисту трапезу, дивився, як одне по однім засвічуються вікна. Молодик прямував дорогою, що вела повз торговицю до палацу первосвященика Каїфи, розташованого біля підніжжя храмової гори.
Трохи згодом можна було бачити, як він увіходив у браму Каїфового двору, а невдовзі - як він покидав цей двір. Після відвідин палацу, в якому вже палали світочі та смолоскипи, в якому вже закрутилася святкова веремія, молодик пішов ще бадьоріше, ще радісніше і пошвидкував назад на Поділ. На тому самому розі, де вулиця вливалася на плац торговища, у вируванні та штовханині його обігнала тендітна жінка, яка йшла мовби пританцьовуючи, в чорному запиналі, накинутому на самісінькі очі. Переганяючи молодого красеня, ця жінка на мить відкинула запинало вищенько, кинула в бік молодика погляд, але не тільки не сповільнила ходу, а пришвидшила її, наче намагаючись втекти від того, кого вона обігнала.
Молодик не лише завважив цю жінку, ні, він ще й упізнав її, а впізнавши, стенувся, зупинився, ошелешено дивлячись їй у спину, і враз пустився її доганяти. Мало не збивши з ніг якогось перехожого з глеком у руках, молодик наздогнав жінку і, важко переводячи подих від хвилювання, покликав її:
- Нізо!
Жінка обернулася, примружила очі, виображаючи на обличчі холодне невдоволення, і сухо відгукнулася по-грецькому:
- Ба, це ти, Іудо! А я тебе відразу й не впізнала. Та це добрий знак. У нас є прикмета, що той, кого не впізнали, забагатіє...
Хвилюючись так, що аж серце почало скакати, як пташка під чорним накривалом, Іуда спитав тремтливим шепотом, побоюючись, щоб не почули перехожі:
- Куди ж ти йдеш, Нізо?
- А навіщо тобі це знати? - відповіла Ніза, уповільнюючи ходу і спогорда дивлячись на Іуду.
Тоді голос Іуди забринів якось по-дитячому, він зашепотів розгублено:
- Але як так?.. Адже ми домовилися. Я хотів зайти до тебе. Ти сказала, що весь вечір будеш вдома...
- Ой, ні, ні, - відповіла Ніза і примхливо закопилила нижню губу, від чого Іуді здалося, що її обличчя, найвродливіше обличчя, яке будь-коли він бачив у житті, стало ще кращим, - я знудилася. У вас свято, а що накажеш робити мені? Сидіти і слухати, як ти зітхатимеш на терасі? Та ще боятися, що служниця розкаже про це чоловікові? Ні, ні, я надумала піти за город слухати соловейків.
- Як за город? - запитав спантеличений Іуда. - Сама?
- Певно, сама, - відповіла Ніза.
- Дозволь мені супроводжувати тебе, - задихаючись, попросив Іуда. Думки його скаламутилися, він забув про все на світі й дивився благально в блакитні очі Нізи, які тепер здавалися чорними.
Ніза нічого не відповіла і наддала ходи.
- Чом же ти мовчиш, Нізо? - жалібно попитав Іуда, рівняючи по ній свій крок.
- А мені не буде нудно з тобою? - раптом спитала Ніза і зупинилась.
Умить Іудині думки пішли шкереберть.
