- У всякому разі, ми повернулися, мессіре, - доповідав Коров’єв, - і чекаємо ваших вказівок.
Воланд підвівся зі свого табурета, підійшов до балюстради і довго, мовчки, сам, повернувшись спиною до свого почту, дививсь у далину. Потім він відійшов від краю, знову опустився на свій табурет і сказав:
- Вказівок жодних не буде - ви зробили все, що могли, і більше ваших послуг я поки що не потребую. Можете відпочивати. Зараз почнеться гроза, остання гроза, вона довершить усе, що треба довершити, і ми вирушимо в дорогу.
- Дуже добре, мессіре, - відповіли обидва блазні і пішли кудись за круглу центральну вежу посередині тераси.
Гроза, про яку казав Воланд, уже громадилася на виднокрузі. Чорна хмара піднялася на заході й до половини відрізала сонце. Згодом вона накрила його все. На терасі війнуло прохолодою. Ще по якійсь хвилині стало темно.
Ця пітьма, що надійшла із заходу, накрила величезне місто. Пощезали мости, палаци. Все зникло, ніби цього ніколи не було на світі. Через усе небо перебігла одна вогненна нитка. Потім місто струснув удар. Він повторився, і почалася гроза. Воланд перестав бути видимим у її млі.
Розділ 30
- Ти знаєш, - казала Марґарита, - саме як ти заснув учора вночі, я читала про пітьму, яка прийшла з Середземного моря... і ці ідоли, ой, золоті ідоли!! Вони чомусь мені весь час не дають спокою. Мені здається, що й зараз буде дощ. Ти відчуваєш, як війнуло прохолодою?
- Все це гарно та любо, - відповідав майстер, палячи та розбиваючи дим рукою, - і ці ідоли, бог з ними... але що воно далі буде, незмога збагнути!
Розмова ця велася, як сідало сонце, саме тоді, коли до Воланда з’явився на терасі Левій Матвій. Віконце до підвалу було відчинене, і якби хто заглянув у нього, він подивував би тому, як чудернацьки виглядають бесідники. На Марґариті просто на голе тіло був нап’ятий чорний плащ, а майстер був у своїй лікарняній білизні. Було це так тому, що Марґариті зовсім нічого було зодягти, позаяк усі її речі лишилися на віллі, й хоча вілла та була дуже недалечко, безперечно, не могло бути і мови про те, щоб піти туди і взяти свої речі. А майстер, усі костюми якого віднайшли в шафі, наче він нікуди і не відлучався, просто не хотів одягатися, розгортаючи перед Марґаритою) ту думку, що ось-ось має подіятися якесь несосвітенне казна-що. Правда, він уперше поголився, рахуючи з тієї осінньої ночі (в клініці борідку йому підстригали машинкою).
Кімната теж виглядала дивно, і щось збагнути в хаосі її було вельми важко. На килимі лежали рукописи, вони ж були на дивані. Валялася якась книжка горбом на кріслі. А на круглому столі було наставлено обід, і серед закусок стояло кілька пляшок. Звідки взялися ці наїдки та напої, було невідомо ані Марґариті, ані майстрові. Прокинувшись, вони все це застали вже на столі.
Проспавши до суботнього заходу сонця, і майстер, і його подруга почувалися в добрій силі й лише одне давалося взнаки після вчорашніх пригод - у обох трохи нило в лівій скроні. З боку психіки в обох зайшли дуже поважні зміни, в чому переконався б кожен, хто міг би підслухувати розмову в підвальній квартирі. Ате підслуховувати цілковито не було кому. Дворик цей тим і був принадним, що завжди він був порожнім. Липи і верба, які з кожним днем закучерявлювалися все дужче зеленню, за вікном точили весняні пахощі, а вітерець, що починав зриватися, заносив їх у підвал.
- Ух ти чорт! - несподівано вигукнув майстер. - Це тільки подумати... - він загасив у попільничці недопалок і затиснув голову руками. - Ні, послухай-но, ти розумна людина і божевільною не була... Ти справді переконана в тому, що ми вчора були в сатани?
- Цілком серйозно, - відповіла Марґарита.
- Певно, певно, - насмішкувато сказав майстер, - отож тепер маємо замість одного варіята - двох! ї чоловіка й жінку! - Він здійняв руки до неба і закричав: - Ні, це чорт знає що таке, чорт, чорт, чорт!
Замість відповіді Марґарита впала на диван, зареготала, задриґала босими ногами і лише згодом вигукнула:
- Ой, не можу! Ой, не можу! Ти тільки поглянь, на що ти схожий!
Відреготавши, доки майстер засоромлено підсмикував лікарняні кальсони, Марґарита споважніла.
- Ти зараз мимоволі сказав правду, - заговорила вона, - чорт знає що таке, і чорт, повір мені, все залагодить! - Очі її враз спалахнули, вона схопилася на ноги, затанцювала на одному місці і зачала гукати: - Яка я щаслива, яка я щаслива, що пристала до нього в спілку! О дияволе, дияволе!.. Доведеться вам, мій любий, жити з відьмою. - Після цього вона кинулася до майстра, охопила його шию і почала цілувати в губи, в щоки, в ніс. Пасма непригладженого чорного волосся ковзалися по майстрові, і щоки і лоб його розжеврілися під поцілунками.
- А ти справді стала схожою на відьму.
- А я цього і не заперечую, - відповіла Марґарита, - я відьма і дуже рада з цього!
